Анісевич Злата, 10 клас, Верблюзький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Анісевич Оксана Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Скільки болю та втрат приховано за цими трьома словами! Кожен день — це нова історія, написана кров’ю, сльозами та нескореністю. Тисяча днів, коли українці прокидаються з думкою про війну й засинають з надією на Мир.

Війна розбила пазли, з яких складалося наше життя, змінила десятки частин і необережно кинула в обличчя. За цей час кожен із нас змінився. Змінилася і я. Це момент дорослішання, час думати не лише про себе.

Я зрозуміла: сидіти й плакати чи переживати — не мій варіант. Потрібно допомагати там, де знаходишся,

зрозуміла, що не можна боятися, треба пробувати щось нове, відкривати нові горизонти.

На початку вторгнення ми всією школою ходили до спортзалу плести маскувальні сітки, на уроках трудового навчання виготовляли окопні свічки, керуючись вказівками з Ютубу. Усі тоді сліпо вірили — все швидко скінчиться, і ми повернемося до звичайного життя. Не повернулися…

Завдяки мужності та стійкості наших захисників, спимо у своїх ліжках, не чуємо вибухів. І лиш повітряні тривоги нагадують про морок, який повзе по моїй землі, несучи смерть і втрати. Щоранку — шкільне бомбосховище. Та дистанційка час від часу.

Щоліта ми з мамою їздили до Чорного моря в Очаків, де мешкав мамин брат — наш рідний дядько. Тепер там пустка! Узбережжя заміноване, людей — катма.

Дядько з перших днів повномасштабної на сході країни — пішов добровольцем. Мама каже, якби не ми з братом, вона також пішла б захищати країну. Та ще й прабабуся… Старенька переїхала до нас після вторгнення русні до Ірпеня. Так і залишилася.

Боляче дивитися на свіжі глибокі зморшки рідних і лише уявляти, як себе почувають люди під обстрілами, бачити звірства над захисниками.

Читати історії, що колись стануть страшним оповіданням у руках письменника. Та жодне слово не опише той жах, що пережили українці!

Знаєте, я колись так мріяла про літні канікули, а тепер молюся, щоб удень не було тривоги. Колись ховалася подалі від вікна, а тепер просто прислухаюся. Цей звук, якого з дитинства боялася, назавжди залишиться відбитком у серці. Тяжким і болючим шрамом, до якого люди вже, на жаль, звикають, ідучи вулицею під час ракетних небезпек. Такий бездушний звук, але той, що вбиває стільки невинних душ. Всі люди звикають. Немов пташка вчиться спершу здійняти крила, українці пристосовуються до постійних перебоїв світла й вимкнення води. Тож завжди вдома, про всяк випадок, заряджаю телефон та ліхтарик на 100%. Просто звичка або, радше, частина життя.

Цього року я балотувалася на посаду Президента ліцею. І ось, вже серед адміністрації школи, допомагаю вирішувати важливі питання.

Нещодавно пройшов благодійний ярмарок. Усі кошти віддали на авто для захисників 128 бригади, які знаходяться на донецькому напрямку.

Зараз осінь! Сезон дощів. Я обожнюю дощ. Але як там воїнам в окопах? Я вдячна їм, що маю змогу виконувати контрольні роботи й слідкувати за дедлайнами, бо в когось навіть такої можливості немає.

Ось так війна змінила моє життя і ще мільйонів українців. Після 1000 днів усе ще не розумію цієї несправедливості, не реагую на фейки, свято вірю в нашу Перемогу. Знаю, ми складемо знову цей пазл, бо завжди були такими. Якщо чесно, ніколи ніхто так не надихав, як кожна сльоза мого земляка й важка усмішка захисників. Я вірю в Україну й буду всміхатися, бо зараз немає часу плакати! Тільки вперед! І тільки до Перемоги!