Янзюк Олександр, 3 курс, ДЗП(ПТ)О «Старокостянтинівський аграрно-промисловий ліцей»

Вчитель, що надихнув на написання — Лукіянюк Людмила Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені було 14 років, коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну. Я проживав у місті Старокостянтинів Хмельницької області. Як зараз, пам’ятаю ту жахливу ніч. Задзвонив мобільний телефон. Телефонував тато, який тоді перебував у відрядженні. Він сказав, що не може додзвонитися до мами, і повідомив мене, що розпочалася війна. Я дав слухавку мамі, чув, як тато просив нас швидше пройти в укриття. Прокинулися молодший брат і сестричка, ми почали збиратися. Я бачив сльози та страх в очах мами (мені теж було страшно і не зрозуміло, що буде далі, але я намагався підтримати неньку).

24 лютого біля п’ятої години ранку російські війська нанесли удар по Старокостянтинівському військовому аеродрому. Було дуже страшно. Я зі своєю родиною перебували в підвалі до самого вечора.

Тато періодично дзвонив до нас, і ми чули, що у нього лунали вибухи.

Після відбою ми повернулися додому, але через декілька хвилин сирена залунала знову. Недовго думаючи, ми поїхали до бабусі, яка проживала в селі. Свого автомобіля ми не мали, таксі теж неможливо було замовити. На щастя, сусіди теж їхали в село й підвезли нас.

У бабусі було спокійніше, там не було чути сигналів тривоги. Але ми постійно дивилися новини по телевізору і сподівалися, що цей жах скоро закінчиться. Мама часто плакала і молилася, коли не могла зв’язатись із татом.

У школі розпочалося дистанційне навчання.

Матуся поїхала додому за підручниками та продуктами, тому що крамнички в селі були порожніми.

Нас до міста вона не брала. У бабусі ми прожили до 22 березня. Потім вирішили поїхати додому, бо повернувся тато (його інколи на годину відпускали). Хотілося приготувати йому та його побратимам їжу, попрати одяг і підтримати. До того ж мамі потрібно було повернутися на роботу.

Вдома звучали постійні тривоги… Я надіявся, що війна скоро закінчиться.

Мене тішило те, що українці дуже поріднилися. 

Ми згуртувалися й разом боронили Україну. Наш бойовий дух був на висоті. Українці продемонстрували світові приклад мужності, сміливості, кмітливості та єдності перед ворогом.

Я пишався військами маріупольського гарнізону, які боролися до останнього.

Вони стримували найбільш боєздатні угрупування російської армії протягом трьох місяців. А далі, разом з цивільними, були заблоковані в «Азовсталі». Пізніше деяких маріупольців було евакуйовано, але визволити військових не вдалося.

Війна тривала… Минали місяці, постійно гули тривоги. Українці відчували тягар війни і намагалися чимось допомогти військовим. Багато жінок готували їжу для наших оборонців. Діти збирали кошти на вулицях міста, продаючи браслети, а батьки в школах проводили ярмарки.

Величезну ненависть я відчув 8 липня, РФ здійснили ракетну атаку по Охматдиту в Києві.

У цьому медичному закладі перебували хворі діти з батьками, які боролися за своє життя. А тут ще й довелося рятуватися від обстрілів.

Роки йдуть, війна триває… Ми навчилися з цим жити. Але я розумію, що українці повинні зробити все, аби в Україні настав мир, і діти мали щасливе дитинство.