Гордій ще зовсім маленький, але війна забрала в нього майже все, що робило його життя щасливим і безпечним. Йому довелося покинути рідний дім, улюблені іграшки, своїх друзів і те місце, де він завжди почувався у безпеці. Одного дня ворожа ракета влучила в будинок його бабусі. Її не стало. 

Гордій ще не зовсім розуміє, чому вона більше не дзвонить і не питає, як у нього справи. 

Він лише тихо запитує: “Мама, а бабуся тепер на небі?”

У новому місці йому важко. Замість знайомих друзів – нові обличчя, яких він поки що соромиться. Школа здається чужою, і він часто питає, коли знову зможе побачити своїх старих друзів. Гордій став більш тривожним, а ночами йому іноді сняться вибухи, від яких він прокидається й шукає мене поглядом, щоб переконатися, що ми поруч. Я бачу, як війна змінила його, і це боляче. Але я роблю все можливе, щоб дати йому відчуття безпеки, щоб він знав, що навіть у цей важкий час ми разом, і я завжди буду поруч із ним.

24 лютого почалося як звичайний день. Ми ще спали вдома, навіть не підозрюючи, що наше життя зміниться назавжди. Напередодні ми їздили в сусіднє місто, щоб купити Гордію захист для хокею. 

Він був у захваті: довго приміряв форму, розглядав кожну деталь і радів, що вже завтра вперше вийде на кригу у новій екіпіровці.

Але ранок 24-го розпочався зі звуків вибухів. Спочатку я не зрозуміла, що це. Думала, може, здалося. Але потім побачила новини, і все стало зрозуміло – почалася війна. Гордій прокинувся від мого схвильованого голосу. Він запитав: “Мамо, а ми все-таки поїдемо на хокей?” У цей момент у мене всередині все обірвалося. Як пояснити дитині, що тепер замість ковзанки – укриття, а замість радості – страх? Ми швидко зібрали речі, навіть не знаючи, куди і на скільки їдемо. Того дня я зрозуміла, що все наше життя тепер буде іншим, і головне – захистити Гордія, щоб він відчував, що поруч із ним мама, яка зробить усе, аби він був у безпеці. Я сказала Гордію, що зараз у нашій країні небезпечно, і тому ми повинні поїхати в інше місце. Він подивився на мене наляканими очима, запитав, чи повернемося ми додому, і чи все буде ціле. Він не плакав, але став дуже тихим і тримався за мене цілий день. Було видно, що він боїться, хоча намагався триматися. Його реакція показала, що він розуміє більше, ніж я думала, і це зробило ситуацію ще болючішою для мене.

Найстрашніший день настав, коли ми дізналися, що у дім бабусі потрапила ворожа ракета. 

Ця новина була як удар, від якого перехоплює подих. Я не могла повірити, що її більше немає. Гордій побачив, як я плачу, і почав розпитувати, що сталося. Я сказала йому, що бабуся тепер на небі, що її дім зруйнувала ракета. Він мовчав, довго обіймав мене, а потім тихо запитав: “А чому вона не втекла?”. Цей день залишив у наших серцях рану, яку важко загоїти. Втрата була болісною і нестерпною, але саме тоді я пообіцяла собі, що зроблю все, аби Гордій завжди відчував, що він не один і що я завжди поруч із ним.

Внаслідок пережитого стресу я маю наразі діагностовану тривожність, яку лікую під наглядом психіатра та психотерапевта.

У нас залишився особливий артефакт, з яким пов'язаний початок війни – це іграшка з кіндер-сюрпризу (черепашка), який я купила за день до війни, щоб подарувати Гордію після матчу хокею. Цей кіндер я йому віддала, коли ми збирали речі, щоб поїхати з дому. 

Ми зберегли цю черепашку, бо Гордій її часто тримав при собі, коли були сильні обстріли і йому було страшно.

Зараз він про неї не пригадує, але я її залишила.