Перший день нас війна не торкнулася. Ми ще не зовсім зрозуміли, що відбувається. А потім відбулась евакуація. 

Дитину дев'ятирічну ми відразу відправили до Львова разом з сестрою швидкісним потягом. Син пів року там провів. Потім у Львові теж почало прилітати, і ми його забрали. 

Було таке, що малого накривала собою, тому що так гупало. Поклала його на підлогу, закрила собою.  

До війни була робота, зараз я безробітна. Фонд Ріната Ахметова допомагав, Червоний Хрест. З водою тут дуже велика проблема. З їжею більш-менш нормально. 

Тут набагато тихіше, ніж там, де наш дім. Ми забрали з собою тварин - трьох котів. Одного підібрали. Кошенят хтось викинув на вулицю, а ми забрали. Дехто позалишав тварин, собак прив'язаних. Вони там страждають, помирають. Зараз на вулицях багато зграй бездомних собак покинутих, серед них породисті є. Це небезпечно. Ледь на мою дитину не накинулись. Добре, що військовий врятував. 

Я дуже нервова стала, за все хвилююсь, у мене скаче тиск. Я не можу залишатися байдужою: так хвилююсь, коли показують по телевізору, як дітей вбивають, знущаються. Мені нікого так не шкода, як бідних маленьких дітей, які страждають, які навіть іще життя не бачили. А деякі щойно народились. І що вони запам'ятають? Як боялись, як ховались від бомб, і що таке війна? Для мене це складно сприйняти.

Я впевнена, що навесні у нас уже все буде добре. Уже наші все звільнять. Ми настільки згуртовані, що не може бути у нас по-іншому. Навесні уже все закінчиться. 

Я сподіваюсь, що внуків іще побачу. І що все буде добре. Інакше не може бути. Головне – не бажати нікому поганого.