«Маленькій дитині було важко бачити все це жахіття»

Токарєва Поліна, 16 років, Пісочинський ліцей "Мобіль", смт. Пісочин

Есе "Один день"

Людське життя настільки непередбачуване, що все може змінитися за одну мить. І кожен з нас відчував це на власному досвіді. Хтось втрачав усе в один день, а комусь, навпаки, щастило отримати те, про що він навіть і не мріяв. Був такий день і в мене.

Природа пробуджувалась від зимового сну. Поступово сходив сніг. По дорогах і тротуарах весело бігли струмочки. Усюди розпускалися квіти. Все навколо наповнювалось кольорами, звуками, запахами.

У квартирі стояв духмяний аромат запеченого м’яса - це мама готувала вечерю. На кухні з екрана телевізора молодий чоловік про щось розказував. А я в цей час робила домашнє завдання у своїй кімнаті. Раптом пролунав дзвінок. Мама швидко відповіла. Це були мої бабуся й дідусь. Ми з сестрою кожне літо проводили у їхньому будинку. Нам дуже там подобалося. В них були кіт і собака, з якими ми гралися кожен день, а ще великий сад, у якому росли персики, які я так любила. За їхнім будинком стояв ліс, в якому ми часто гуляли з дідусем. Це були найкращі спогади, бо тільки там ми з сестрою проводили час разом, адже ми жили у різних містах і майже не бачилися упродовж року.

Я помітила, що після того дзвінка моя мама стала дуже схвильованою. Я не чула їх розмову, але пізніше я здогадалась про що йшла мова. У той же вечір по новинах сповістили про початок бойових дій на сході України, де жили мої бабуся і дідусь.

Ця звістка стала приголомшливою для усієї нашої родини. І саме в той день для мене почалася війна. Хоча тоді я ще не усвідомлювала, що більше ніколи не побуваю в тому світлому, наповненому дитячих спогадів, будинку і не побачу ні своїх дідуся й бабусю, ні сестру.

У нашій родині була традиція кожен день після вечері дивитися новини. І, через тиждень після тієї злощасної звістки, мої батьки сиділи у залі та дивилися свіжі новини. А я, як раз, закінчила своє домашнє завдання і прийшла до них, щоб приєднатися. А по телевізору показували сюжет про життя солдат в окопах, які захищають нашу Батьківщину, про людей, будинки яких вщент розтрощили снаряди, про змушених тікати в пошуках кращого життя, і… про кількість поранених, загиблих і взятих у полон молодих хлопців..

Маленькій дитині було важко бачити все це жахіття й усвідомлювати, що там живуть її близькі. В той момент я зрозуміла, що таке війна.

Відтоді пройшло багато часу, світ змінився, проте війна продовжується. І, мабуть, кожен з нас мріє про мир. Адже сьогодні мирне небо над головою – найважливіша цінність, бо війна, страх та насилля не тільки лякають, а й знищують цілі народи, держави й країни.