Старікова Анастасія, 14 років, Пісочинський ліцей "Мобіль", смт. Пісочин
Есе "Один день"
Я погано пам’ятаю саме початок війни, бо тоді я була ще занадто маленька. А у віці семи років зрозуміло, що запам’ятати багато неможливо. До того ж я з Харківської області, а не з Донецька або Луганська, що також вплинуло на моє сприйняття ситуації.
Перші спогади йдуть, напевно, з років дев’яти, коли я сиділа перед телевізором, дивлячись новини, які завжди до цього пропускала, бо вважала чимось нудним та «тільки для старих людей». Але у той день чомусь мені захотілося спробувати подивитися хоч пару хвилин після моєї улюбленої телепрограми. Та натрапила на сюжет про АТО. Хоч я вже не була зовсім дитиною, але мене це вкрай вразило.
Весь жах, що коїться зовсім недалечко від нас захопив мої думки. Мені стало безмірно моторошно. Я відчувала якийсь холод який йшов, мабуть, з самого серця. Боялася за себе і своїх близьких. За невизначене майбутнє і неспокійне сьогодення. Мені було складно відволіктися від цієї теми та думати про щось інше. У подальшому ця тема все так же залишалася для мене важкою й залишається сьогодні.
У моєму уявленні мир – це впевненість у завтрашньому дні та душевний спокій. Це коли ти можеш спокійно вийти на вулицю, відразу ж почувши її звуки,відчувши життя. Далі зустрітися зі своєю близькою людиною, радісно сміятися. Після, йдучи додому по жвавій вулиці пізно ввечері і приходячи в теплий, рідний дім зі спокоєм на душі, розуміюєш, що це не перший і не останній такий раз.
Я люблю свою Батьківщину – Україну – та її народ всією своєю душею і сподіваюся на мирне, щасливе майбутнє нашої держави. Щастя чекає на нас!
