Я вже другу війну переживаю. Я 1939 року народження. Пам’ятаю, як на печі сиділа, а німці давали нам по шматочку цукру і з нас сміялися. 

Мій чоловік помер, його вже дев’ять років немає, а ми з дочкою живемо поряд із Херсоном. Вночі почули стрілянину - прокинулися і плакали, навіть не вірили, що таке може бути.

Виїжджали і були пів року у Коблевому, винаймали квартиру з дочкою. Потім дочка повернулася, а я ще залишалася там. Дочка приїхала сюди, бо хата вже була побита – і вікна, і дах. То вона поїхала хоча б вікна забити, а у жовтні вже забрали мене.

Я не хотіла хату кидати: шкода було і котиків, і собачок. Котиків забрали з собою, а собачок сусіду доручили, щоб годував. Він не виїжджав. Дякуємо йому.

У Коблевому ми купляли все. Там нам раз на місяць давали потрошку гуманітарки. А вже як сюди приїхали, то нам давали допомогу, щомісяця по дві тисячі платили від ООН.

Все шокувало. Навіть маленька правнучка, коли десь щось стукне, починає плакати. Я осліпла. Спочатку на одне око не бачила. Поки зібрали гроші на лікування, то я й на друге око перестала бачити. Слава Богу, трішки зібрала дочка й онуки допомогли, то я на одному оці зробила операцію, а на другому – ні, бо нема за що. Пенсія маленька – чотири тисячі, а треба ж за світло, за газ і воду заплатити, ще й купити щось поїсти.