Війна почалася раптово, і мені стало дуже страшно. Усе навколо немов занурилося в хаос, люди почали залишати місто, а я не знав, що на мене чекає попереду. Ніхто не міг зрозуміти, як це все закінчиться. Страх і невизначеність були постійними супутниками.

Обстріли було чутно регулярно, доводилося ховатися в підвалі.

Довгі місяці ми з родиною обходилися без електрики, води і газу - життя перетворилося на випробування. Магазини й аптеки закрилися, ліки та їжа стали дефіцитом. На щастя, волонтери доставляли гуманітарну допомогу - вона була нашим порятунком. Зараз світло і вода повернулися, але снаряди все ще падають у житлові квартали. Жити з таким страхом важко, але я залишаюся, бо люблю свій дім, і дуже сподіваюся на мир. Мій зять зник безвісти на війні. Я досі не знаю, чи живий він. Єдине, що хочу, повернути його. Мені боляче бачити, як страждає моя донька, як онук росте без тата. Він уже пішов у другий клас. Дуже хочу бачити Україну вільною та заможною.