Найскладніше - звикнути до постійної тривоги. Ти начебто вдома, але всередині не відчуваєш безпеки. Не працювали магазини та аптеки. Було важко без світла та газу. Раніше я думала, що не зможу вижити в таких умовах. Зараз живу так уже довго. Пристосовуєшся до всього. Дуже хочеться повернутися до нормального життя. Не можу дивитись на розбиту школу, яка розташована поряд. Вона вберегла мене від бомби, яка влучила в неї. У мене душа болить за рідне місто. 

Всередині часто порожньо, але намагаюся не показувати цього нікому.

Донька виїхала з онуком за кордон, я вже рік їх не бачу. Незважаючи ні на що, я продовжую сподіватися. Сподіваюся, що все це коли-небудь закінчиться. Що життя знову стане звичним і спокійним. Поки тримаюся і намагаюся зберегти себе. Це найважливіше. Вірю, що ми все відновимо.