Усе почалося якось різко. Один день звичайний, а наступного - бахи, крики, паніка. Спочатку навіть не вірилося, що це в нас. Усі тільки й говорили, що «ось це почалося». Було незрозуміло, куди бігти, що робити, як узагалі поводитися. У перший день я просто сиділа вдома і не знала, що робити. Я почала спати в одязі, з речами під рукою. Телевізор не вимикався, тільки новини і тривоги. Ніхто нічого толком не говорив - одні чутки і здогадки. Обстановка була важка, всі - на нервах. Тривога не відпускала ні на хвилину. А вночі було ще страшніше.

Я залишаюсь вдома під обстрілами. Зараз у місті немає світла, бувають проблеми з водою. У мене зовсім немає грошей, допомагає донька.