Ми з чоловіком живемо в місті Снігурівка Миколаївської області. У перший день війни чули, як росіяни бомбили аеропорти Миколаєва й Херсона. Потім почалися обстріли Снігурівки. А двадцятого березня окупанти ввійшли у місто.
Під час обстрілів ми сиділи в підвалі, ночували там. Росіяни стріляли по годинах. Ми знали, коли потрібно ховатися, а коли можна було попрацювати на городі. Здружилися з сусідами. Допомагали одне одному. Ділилися грошима й продуктами. Ввечері збиралися разом. Посиділи, поговорили – і ставало легше. Лягали спати з хорошими думками.
Днів за двадцять до звільнення у місті був жах. Росіяни робили обхід. Записували всі наші дані. Шукали Бандеру, хоча ми сказали їм, що він давно помер. А потім почалося грабіжництво. Окупанти вкрали у нас автомобіль і причіп.
До війни я працювала реалізатором на базарі. Потім роботи не стало. Чоловік, на якого я працювала, кудись виїхав. З ним немає зв’язку. Магазини розбиті. На базарі все розграбовано.
У місті багато руйнувань. Розбитий завод, школи, будівля адміністрації, поліцейський відділок. РЕС пошкоджено. Чимало людей залишилось без роботи.
У мене апатія через те, що я тепер безробітна. Мене відволікає робота на городі й спілкування з сусідами. Ми підбадьорюємо одне одного. Сподіваємося, що війна скоро закінчиться.
