Дудукаленко Віола, 11-в клас, Херсонський багатопрофільний ліцей №20

Вчитель, що надихнув на написання — Кумейська Наталія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Уявіть себе в маленькому місті на півдні країни зимою…Початок 2022 року. Сонячний і привітний Херсон, повний молоді, надій на майбутнє. Дітки йдуть до шкіл та садочків за руку з татом чи ненькою. У них ще все життя попереду, чи не так?

Тепер забудьте. Ніхто більше не піде до шкіл Херсона ні цього навчального року, ні наступного. Ранок у місті того дня розпочався о шостій…Гучні вибухи на Антонівському мосту, сирени пронизували Херсон з особливою силою. Паніка охоплювала людей, а діти цікавилися, чи потрібно сьогодні йти на навчання після карантину?

Мене, одну з таких дітей, звати Віола. Мрію стати дизайнером, захоплююся читанням. Спочатку війна не стала для мене трагедією, не могла прийняти її й зрозуміти, як у подальшому й окупацію. У моїй голові ще довгий час відтворювалася розмова із подругою, яка відбулася сімнадцятого лютого. Ми разом поверталися додому. Я щаслива і натхненна після реалізації своєї мрії — покупки пухнастої рожевої сумки. Якщо почнеться війна, ми перестанемо вчитися й будемо “дурними", бо вважали, люди під час війни не навчалися зовсім.

…У той момент ми не знали, що наш голосний сміх скоро стане сльозами відчаю.

24 лютого 2022 рік. Після стану шоку почалося поступове сприйняття дійсності. Ми почали збирати речі, тепліше одягатися. Тато поїхав спочатку на роботу, по дорозі рахуючи літаки, які летіли над Дніпром і містом, прямуючи до Миколаєва і знищуючи військові бази. Пізніше він приїхав у військкомат, на подвір’ї якого робітники спалювали документи. Вдень тато, дядько і я поїхали в бік Укрніозу за Антонівський міст.

Як ви уявляєте собі пекло? Можливо, зараз подумали про вулканічні кратери навколо неживої землі, уявили сухі дерева й славнозвісні котли, якими залякують священнослужителі? Але я вірю, що якщо існує пекло, то воно відтворювалося на нашому мосту. Ми побачили там багато техніки, українських військових, що ховалися за плитами фермерського господарства. Багато поранених, стогін, полишена машина зі зброєю, обстріл...Так можна було описати міст того кривавого дня.

Наступні дві доби — очікування. Магазини порожнішали, характерною для паніки рисою став брак води. Бої на мосту продовжувалися, а виїхати з міста було важко через затори та кілометрові черги на заправках. Відкинувши варіант виїзду, ми залишилися вдома, спали в одязі, у якому могли б у будь-який момент спуститися в хиткий підвал під нашим будинком. Було багато новин про загиблих, про розстріляну швидку допомогу.

Після окупації я проведу дослідження документалістики на воєнну тематику у МАН, будучи глибоко враженою цією подією.

Було невідомо в той час, як відрізнити правду від фейків.

Перше березня. Для більшості херсонців саме ця дата стала символом того, що вже нічого не буде так, як раніше. Перший день весни, яка не прийшла у привітний Херсон, бо це перший день окупації. Так скінчилося моє життя, настало існування…Кожен день березня був схожий на минулий, крім одного: люди й після початку окупації виїздили з рідного міста в невідомість. Ліпша подруга теж поїхала за кордон.

Мені було самотньо, боляче, хотілося повернути все назад, але хіба я можу сама? А хто може? З часом почала робити те, що було в моїх силах: давати надію собі та іншим херсонцям. У квітні дізналася про Романа Ратушного, він урятував мене своїми висловлюваннями. Херсонці бачили його цитати в різних куточках міста: у парках, на зупинках, біля магазинів. Слова Романа закарбувалися в моїй пам'яті, я була щаслива, коли потайки в той час розвішувала їх. Посмішки людей надихали мене на нові вчинки. 

"Випалюйте в собі всю російську субкультуру. Випалюйте в собі всі спогади з дитинства пов'язані з російським-радянським. Випалюйте в собі стосунки з родичами чи друзями по ту сторону, з усіма, хто є носієм російської субкультури. Інакше це все випалить вас."

Колись слова цієї людини врятували мене, і я впевнена: багатьох, хто осмислив і взяв щось для себе, я знаю. 

Роман — це людина, про яку я часто згадую. Мрія з ним познайомитися, здійснилася лише, на жаль, на найстарішому цвинтарі Києва…

Але не загинула його ідея, яка допомогла мені після деокупації Херсона жити далі, пережити два переїзди. Перший — із Херсона до Чернівців. У цьому місті я пройшла довгу адаптацію, але знайшла однодумців у "Резиденції молоді". Коли я перенесла операцію, друзі з клубу для ВПО не раз відвідували мене і підтримували. Другий — переїзд з Буковини до столиці. У Києві я змогла зустріти багатьох херсонців, своїх давніх друзів, з якими розлучила війна. Саме вони допомогли адаптуватися вдруге, коли я була розчавлена долею знову.

Ідея перестати боятися ділитися своїми думками і баченням стала рушійною силою для мене. Вже скоро, я зможу заговорити на сцені у Львові, будучи спікером TEDx, на тему, яка стала близькою мені.

Так я наближаюся до позначки у 1000 днів війни. Вірю в нашу перемогу, у повернення в рідне місто-герой, у мій любий Херсон.