Дзьома Андрій, 9 клас, ліцей №234 з поглибленим вивченням економіки і права

Вчитель, що надихнув на написання — Лашко Лариса Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Весь світ завмер в очікуванні лиха, Що йде до нас із півночі війна... (Валентина Матвіїв)

Вибухи…

Жах…

Невідомість…

Я досі пам’ятаю перші дні війни…

Був сірий, похмурий ранок, на вулиці — жодного автомобіля. Чому?! Де ранкові зустрічі з улюбленими тваринами? Невже всіх «вигуляли»? А заклопотаний я — проспав?

Восьма година ранку — час збиратися до школи. На моє превелике здивування батько й мати сиділи у вітальні і дивилися новини. Я запитав чому вони мене не розбудили, щоб я почав збиратися до школи. І фраза, яку я почув від батьків, змінила моє життя на ДО і ПІСЛЯ! «Почалася війна». Я до останнього намагався переконати себе в тому, що це все жахливий сон, я прокинусь і це все закінчиться.

З того часу життя змінилося кардинально. Перш за все, ми — За кордоном. І ця подорож не виглядала як зазвичай: ніяких екскурсій, ніяких памʼяток архітектури. Всі їхали просто в безпечне місце. Все навколо незвичне і чуже.

Згодом я почав адаптуватися до реальності війни. Хоча, правди діти, це не завжди вдавалось. Все, що було звичайним, все, що я сприймав як належне, тепер стало далеким. А згодом прийшло розуміння що війна – це надовго, і моє життя вже ніколи не буде як раніше. Почуття були змішані: заспокоєння — що я в безпечному місці, переживання — за друзів, котрі залишилися в Україні, невідомість, що далі?

На перший план вийшли труднощі психологічні — неспокій за рідними, відсутність можливості пограти у футбол на шкільному подвірʼї. 

В Україні залишилися родичі і більшість друзів, я за них дуже непокоївся.

Дякую своїм батькам за їх спокій, зосередженість, вміння підтримати, прийти на допомогу у скрутні хвилини допомогли мені, старшому, (нас четверо дітей в родині — я , брат і дві сестри) справитися зі своїм страхом.

Війна не лише руйнує будівлі, а й змінює людей. За ці 1000 днів я змінив себе в багатьох напрямах: я став набагато сильнішим фізично, більш впевненим, я зрозумів, що треба цінувати кожну мить життя, бо завтра її може не бути.

Після шести місяців життя за кордоном я нарешті повернувся на батьківщину, бо всюди добре, а вдома найкраще. Я почав ходити до школи, війна неначе віддалялася. Все ставало на свої місця, але постійні тривоги і вибухи раз за разом нагадували, що небезпека зовсім поруч і треба бути насторожі. Мене з самого початку не покидало бажання допомагати в боротьбі з ворогом. Тому тільки-но з’явилась можливість плести маскувальні сітки, я, не вагаючись, приєднався. У будь-яку вільну хвилину ми збігали на перший поверх школи і завзято приєднувались до плетіння. Як ми пишалися, що допомагаємо нашим бійцям!

Підтримка друзів, рідних і навіть незнайомців стала надзвичайно важливою під час війни.

Було дуже приємно бачити як люди єдналися. Коли ми стояли на кордоні, нам просто всі намагались допомогти хто чим може, і це надзвичайно піднімало настрій.

Незважаючи на труднощі, так пройшли 1000 днів війни — в гарячці, надії, болю. Попереду у нас довгий шлях оздоровлення, радості, щастя мирного синього неба, ясного сонечка.

Я розумію, наш шлях до перемоги — це не лише боротьба з ворогом на полі бою, це боротьба себе самого зі своїми негараздами, здолання своїх скель, підйом на свої вершини. Це тернистий шлях перетворення з людини на особистість.

1000 днів війни – це 1000 днів, які назавжди змінили мене: я переосмислив купу речей, почав цінувати навіть найменші речі, які я раніше просто сприймав, як належне, або й, взагалі, не помічав їх. А деякі речі які були дуже важливими до війни стали нічим під час війни. Я став набагато сильнішим і витривалішим як фізично так і морально. На думку приходять слова Кобзаря:

«І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.»