Подзвонили друзі з Харкова о шостій чи п’ятій ранку і повідомили про початок війни. В нас у Бахмуті  спочатку працювали магазини, все ще було, було світло і вода. Та з кожним днем ставало гірше і гірше. Потім вже нічого не було: магазини не працювали, світла й води не було, тепла також. 

Ми виїхали спочатку в Краматорськ, потім до Харкова переїхали, восени 2023 року. Зараз я вже працюю, вже трошки легше. Але все одно ситуація складна, важка. Хтось із рідних безвісти зниклий, хтось загинув, хтось хворіє, хтось - ще щось. Небайдужі одне до одного тільки близькі люди, а всім іншим байдуже, всі переживають тільки за себе, це зрозуміло. 

Можливо, коли все закінчиться, дамо волю своїм почуттям, щоб відпустити той стрес, що всередині тримається, але все одно не вийде.

Нема сподівань, нема мрій. Вся надія - лише на себе, щоб було здоров'я і можна було працювати. Сподіватися на допомогу, особливо від держави, надії немає. Повернутися в рідне місце неможливо, придбати житло неможливо. Держава також нічого не компенсує нам, тому живемо одним днем.