Алла Галуза, ОБЛ24 група, Фаховий коледж бізнесу та харчових технологій Запорізького національного університету

Вчитель, що надихнув на написання есе — Будьона Марина Константинівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

В майже 60 років знову в студенти...

Це могла б бути назва веселого та життєствердного есе про прагнення в будь-якому віці отримувати освіту, але цей твір зовсім не про це. Він, скоріше, про втрачене, що не повернути і майбутнє, яке не має чітких обрисів як і надії. Мене звати Алла, мені без 1 року має виповнитися 60.

60 років прожила в маленькому херсонському селі всього на 5 вулиць, але це жодним чином не бентежило мене, бо в цьому селі виросла я, сюди привезла чоловіка з сусіднього району. Саме в цьому селі виросли мої діти, дві чудові дівчинки. Я жила і працювала, кохала і сміялася, тужила і плакала. Саме тут поховані мої батьки.

З 2014 року наше село почало приймати людей зі Сходу України, селити в хати, допомагати одягом і продуктами. Підтримувати і сумувати разом з ними та знову повертатися до звичного сільського життя...

Допоки...

З 2022 року ми з чоловіком, молодшою донькою та онукою стали заручниками “освободителєй”. Наше село було захоплене за лічені години після початку повномасштабного вторгнення, по нашим вулицям прогуркотіли колони важкої техніки ворога, а в садиби почали заходити “брати” з хижою посмішкою на спотвореному ненавистю до всього українського обличчі.

Певний час гріла думка, що це закінчиться як страшний сон — всі прокинуться і видихнуть. Але час спливав, навесні 2022 року змогли відправити евакуаційними колонами молодшу доньку та онуку на підконтрольні Україні території.

Через рік саме до нашого села не дійшла вода кілька кілометрів після підриву росіянами Каховської гідроелектростанції. Потягнулися в село змучені та знедолені люди, що питали чи не прибули раніше сюди їх рідні, які шукали порятунку. Люди заживо тонули в своїх хатах, а худоба — в обійстях.

А потім прийшла чорна і страшна зневіра, бо жити серед ворога не було ні сил, ні морального права.

Дуже чітко описувала ситуацію на окупованих росією територіях фраза, яку мимохіть кинув російський солдат на звинувачення про закатованого односельця: “жизнь хохла ничего не стоит”.

Як ми виїжджали з чоловіком з окупованої Херсонщини варте окремого есе, а то і сумної оповідки. Бо залишали позаду себе душу і серце, стежки якими дріботіли маленькі нозі дітей, а потім і онуків, залишали фруктовий сад, виноградник, залишали роки струджені і щасливі, батьківські хати, залишали без догляду могили рідних.

По дорозі ми бачили роз’ятрений Маріуполь і Азовсталь, який різали на шматки, зруйновані міста і села, церкви і будинки, спалені машини і розстріляні тіла обабіч дороги.

Тільки вперед, в Україну, до рідних, подалі від остогидлих пик. Тільки вперед. Ця думка гнала нас усі 5 днів. Спали уривками в машині. Щось їли, але не пам’ятаємо. Наче їли.

А потім день цей настав,

ми почули українську мову у пункті перетину українсько-польського кордону. Нашу мову, смачну, духм’яну, що пахне вишнями і прохолодою Дніпра, що втамовує спрагу душі і лікує зранене тіло.

Ми почали з чоловіком плакати, наче всі емоції, що ми збирали за весь цей час прорвали німе мовчання і полилися через гарячі сльози. Ми не могли говорити, не змогли на перших хвилинах навіть звуків видавати. Ридали гірко та надривно за минулим життям, за втраченим майбутнім, плакали від страху, що мусили натерпітися в окупації і плакати від щастя, що ми ВДОМА.

Прифронтове Запоріжжя зустріло нас деренчанням шахедів та канонадою ППО, але тут мешкає старша донька з родиною, тому все інше не мало значення. Головне, що поруч з рідними)

Та есе ж має бути не сповіддю, а про допомогу, що її отримали чи самі змогли надати.

Чи вистачить мені отих 441 слів від дозволеного обсягу в 1000 слів, що залишилися, щоб описати усі випадки доброти і людяності, співчуття та підтримки.

І тут варто згадати неймовірних людей прифронтового міста-фортеці. В будинку, де мешкає донька, її сусідка дізнавшись про нашу долю біженців, надала свою квартиру для безкоштовного перебування в ній, допоки вона живе з родинною в Києві. Звичайно, ми сплачуємо комунальні платежі, але для людей, що втратили все — це неоціненний подарунок від чуйної людини. Як потім виявилося, що саме родина сусідки теж біженці з 2014 року, бо до цього мешкали в Донецьку.

Чого вартує лише одне речення: “я маю уявлення як це: втратити все”. В ньому біль і тригер на багато поколінь українців в майбутньому.

Вже за кілька днів перебування в Запоріжжі, ми з чоловіком долучилися до добровільного об’єднанння волонтерів “Волонтери Правого берега — Запоріжжя”.

Поки чоловіки вивантажували гуманітарну допомогу, я чистила картоплю на вечерю для всіх, хто зібрався тоді. Я мільйони разів чистила картоплю для обіду чи вечері, на свята чи для буденних справ, але того дня: дезорієнтована, налякана і збентежена, я чистила картоплю з рішучою впевненістю, що ми маємо вистояти заради всіх людей, що вірять в Україну!

Весною минулого року я вступила до Фахового коледжу бізнесу та харчових технологій Запорізького національного університету. Майже 60 років, а я знову на студентській лаві та осягаю професію бухгалтера. Я з ніжністю згадую ту турботу, якою огорнули мене викладачі коледжу і одногрупники. Їх підтримка і допомога ще раз переконали мене про те, що мій вибір правильний. Бо

я маю намір працювати і надалі, хоч можу вийти на заслужену пенсію після 35 років наполегливої та чесної праці. Але я хочу бути корисною своєму народові, хочу працювати і підтримувати тих, хто підтримав мене, не дав зламатися і впасти на коліна.

Я хочу підтримати свою країну і не дати їй впасти на коліна перед ордою здичавілих.

Залишається зовсім мало слів для есе, але так багато для людей, що залишилися попри все людьми.

Я продовжую жити в Запоріжжі, саджати квіти на прибудинковій території, брати участь у суботниках, допомагати волонтерам, вчити казначейство та інформатику, гуляти з онуком на дитячому майданчику і обіймати його міцно-міцно, коли на головами пролітає швидкісна ціль... Щоб він завжди знав, що підтримка і любов поруч.

Я живу в прифронтовому місті, бо знаю, що підтримка і любов поруч...

Я вірю в перемогу, бо підтримка і любов поруч..