Анна Сіваченко, 8 клас, комунальна установа Сумська загальноосвітня школа №20,м. Суми

Вчитель, що надихнув на написання есе — Чхайло Олена Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ще рік тому я жила звичайним життям: ходила до школи, мріяла про майбутнє, сміялася з друзями. А потім все змінилося... На війні загинув мій брат Денис. Він був старшим за мене на шість років. Завжди здавався сильним, незламним, умів заспокоїти мене, коли плакала, і захищав, коли хтось кривдив. У нього була така посмішка, яка розвіювала будь-яку тривогу. Для мене він був героєм ще до війни. Коли все почалося, не вагався, сказав : "Я мушу". І пішов у гарячу точку добровольцем. Ми часто переписувалися, коли він мав можливість. Про війну не писав, більше запитував про маму й тата, про моє навчання, про те, чи не боюся. Він обіцяв, що все буде добре і я вірила йому. Останнє його повідомлення було коротким : "Скоро побачимося. Люблю вас." Але не судилося... Після поранення Дениса доставили у лікарню у важкому стані. Ми молилися, сподівалися, трималися за кожне слово лікаря.

Було багато операцій, дні й ночі в реанімації, медичний персонал робив все можливе. Я тоді з мамою була біля нього, кожного дня прокидалася із думкою: "Може, сьогодні відкриє очі, скаже щось, візьме мене за руку". Та цього не сталося.

Це дуже страшне випробування — смерть рідної людини. Не виміряти тих сліз, які пролила мама, не знайти слів утіхи, щоб заспокоїти серця батьків.    У той важкий    для нас час люди йшли і йшли до нашого будинку, пропонували свою допомогу, намагалися розрадити.

Ми скільки хорошого почули про братика від односельців! Він добрий, уважний, харизматичний, гарний, сонцесяйний.

Приїхали Денисові побратими і теж говорили слова співчуття, подяки і підтримки. Вони привезли з собою величезний прапор із портретом    брата, а на ньому    позивний - "Ківі ". На прощанні виступали    друзі, священник, побратими. До болю щемливі слова їхні рвали душу, але і підтримували. Не знаю, як би ми пережили це горе без людської помочі. Мабуть, великий український поет М. Рильський свого часу написав ось ці рядки на підтримку людям, які переживали подібні до наших важкі часи :

Коли тривоги життьової

Тебе підхопить вітер злий,

По вінця сили трудової

У серце стомлене налий.

 

Нехай не виє самотина,

Як чорний пес за ворітьми!

Скажи крізь муку : я людина!

Скажи крізь горе : я з людьми!

Не забувають нас і зараз хлопці з Денисової частини, його однокласники. Всі часто дзвонять, запитують про життя і розповідають нам про свої успіхи чи проблеми. Я завжди дивуюся і захоплююся нашими людьми! Як вони нас підтримували в тяжку годину. Яка дружна наша нація! І сила наша в цьому – в людяності та єдно-сті!

      Пройшов рік, але я ніяк не можу сприйняти тяжку втрату.

Мені дуже бракує мого брата. Іноді здається, ніби він десь поряд, я навіть чую його голос. А нещодавно мені приснився сон. Ніби йду я до школи, а назустріч мені братик. Я до нього тягну руки, а він мене відштовхує від себе і каже: "Живи!!!".

Я довго плакала, згадуючи сон, а потім заспокоїлася і почала думати над його словами. "Живи!"- це значить не сумуй, не кисни, мрій, твори, цінуй кожну мить. Мій рідний братику! Я люблю тебе, пишаюся тобою,  пам 'ятаю тебе! Все, що роблю, з думками про тебе. Хочу бути такою, якою б ти гордився.

На жаль, війна продовжується. Та вона  згуртувала всіх жителів нашого села, всієї нашої громади від малого до великого. І дуже хочеться нам, дітям, допомогти дорослим хоч чимось. Тому намагаємося не стояти осторонь: підтримуємо зв'язок із родинами загиблих, складаємо продуктові набори, проводимо ярмарки, готуємо листівки, збираємо гроші на дрони. А ще ми брали участь у щорічному забігу «Шаную воїнів, біжу за Героїв України», висадили алею пам'яті, готуємо обереги захисникам і кожен день хвилиною мовчання вшановуємо пам’ять загиблих із думкою: «ХАЙ СКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА!»