Пархоменко Дар'я, 9 клас, Херсонська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 44 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ласькова Марина Григорівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Життя воно коротке, але яскраве і ми повинні проживати кожну хвилину із задоволенням!» – так я вважала до 24 лютого 2022 року . Ніколи не могла подумати, що в такому віці напишу свою історію. Саме 24 лютого моє життя зупинилося. Давайте повернемось за неділю до початку повномаштабної війни. Коли я виходила з дому всі люди казали одне: «Буде війна». Для мене це слово існувало тільки в фільмах.

З того моменту я почала замислюватись і не вірити в таку жорстокість.

У ту ніч я захотіла спати з мамою, бо була хвора. З вечора ми готувалися йти до лікаря, але прокинулась я від того, що не було мами поряд. Пішла на кухню та побачила маму яка плакала та намагалася подзвонити бабусі. Лунали вибухи. У цей момент я зрозуміла: почалася  клята війна. Вони ставали все ближче і гучніше.

Я розумію, що зараз мушу взяти себе в руки та почати допомагати собі та мамі. Ми почали збирати всі необхідні речі.

Пройшов деякий час і ми вирішили їхати до бабусі в Миколаїв. Щоб доїхати до Миколаїва треба проїхати Чорнобаївку, яка на той момент горіла від ракет. Зібравши речі, ми вийшли з нашого дому.Це було моє останнє перебування в домі. Після того я не бачила дім  більше двох років. Ми попрощалися з сусідами і поїхали купувати всі необхідні речі. Коли ми зайшли в магазин було дуже багато людей: стояли  пенсіонери , люди в інвалідних візках, а в  їх очах читався біль.

Кожна людина думала тільки про себе :люди забирали один у одного останню пляшку води. Працівники допомогали людям, виносили їжу, свічки та консерви.

Я одразу пішла за їжею для моєї кішки Асі. Вона мені як сестричка, яка прожила з нами 7 років. Звичайно, я її схопила та забрала з собою. Доїжджаючи до Чорнобаївки, вона настільки була сумною та безпорадною. І тоді я перший раз в житті побачила бойову воєнну техніку (краще б я її ніколи і не бачила).

Я розуміла, що не знаю коли я повернусь в свій рідний Херсон, але я знала одне: моє місто завжди у мене в серці!

Боляче дивитися як місто з кожною хвилиною стає сірим та безлюдним. Навколо було багато нервових заторів. Заїхавши в Миколаїв я завжди була на телефоні зі своїми друзями, родичами навіть з ворогами, бо в війні ми повинні бути однією силою та однією родиною. Приїхавши до бабусі, я побачила, що для них ця війна була настільки складною та болючою. Бо моя прабабуся не могла ходити, а прадідусь нічого не чув, він має проблеми зі слухом. Одразу ми почали облаштовувати підвал. Прибивали коври, приносили матраси і стільці.

На другий день війни почалось пекло, яке і зараз у мене стоїть перед очима. Ми всю ніч пробули в підвалі  з бабусею та дідусем похилого віку, які повинні лежати під тепою ковдрою , а не сидіти в холодному підвалі.

Там ми вимушені святкувати  день народження моєї мами: кульки , квіти та святковий  торт — все  було у страшному укритті.  А також читання книжок , малювання, спілкування з друзями , сімейна вечеря— це все під звуки ракет. Через 2 неділі ми вирішили їхати далі. Фізично та морально дві людини похилого віку з фізиними вадами не могли перебувати під обстрілами та жити в підвалі. Тому вирішено було поїхати за кордон покинувши свою оселю. 

Навіть за 1000 км я молюсь за Україну і за наших воїнів.

Я дуже сумую за школою та гучними перервами з одноклассниками, цікавими уроками та добрими вчителями. Тому навіть за кордоном ми мріємо,щоб  путін та його держава програла цю війну! Бо добро завжди перемагає зло! СЛАВА УКРАЇНІ!