Ми мешкали в Степногірську до війни. Про російське вторгнення з новин дізналися. В інтернеті. Знайомі почали дзвонити. Я збирала дитину в школу, а тоді вчителька написала, що в школу йти не потрібно. 

Вода в нас відразу пропала, взагалі її не було. Ми ходили до криниці щодня. Світло також зникало через вибухи. Чекали, поки нам відремонтують. У нас у літній кухні був газовий балон, і коли світла не було, там готували їжу. А люди, які живуть у квартирах, на вогнищі готували у дворах.

Ми боялися за дітей. Вибухи і війна нас шокували. В такому страху щоденному радості не було.

Коли у двір стало прилітати, бігали в підвал ночами. Коли вже сил не було, то ми з дитиною виїхали.  

Запоріжжя обрали, тому що це недалеко від дому. Мої батьки в Степногірську залишалися, згодом вони теж переїхали. Ми далеко не хотіли їхати.

На мою думку, якби війна закінчилася якнайскоріше, було б гарно.