Ми проживали в Слов’янську. Прокинулися 24 лютого рано-вранці. У доньки паніка почалася. Ми її відправили до бабусі, а самі залишалися, бо робота ще була. А потім ми також виїхали через те, що ракети і літаки літали над головами. Діти дуже боялися, і ми виїхали в село до батьків. Потім нас там також війна застала, і ми переїхали до Кривого Рогу. 

Були в Кривому Розі, а потім повернулися додому. Батько захворів, він лежачий. І зараз ми катаємося з міста до міста. Діти на дистанційному навчанні, тому нам можна кататися.

Коли ми виїхали, нас поселили в дитячий садок. Там було триразове харчування. А потім ми почали винаймати квартиру, знайшли роботу в Кривому Розі. Звісно, тяжко було, але пристосувалися. Живемо, працюємо.

Усе це шокує й до сьогодні. У Слов’янську через день щось прилітає. Звісно, це страшно. І в Кривий Ріг прилітало. 

Навіть біля нас там був приліт, коли вдарили по дамбі. Ми недалеко звідти жили. От постійні обстріли якраз і шокують.

Найголовніше, щоб закінчилася війна, щоб було тихенько, без обстрілів.