Мені 44 роки. У нас велика сім’я. Нас у батьків шестеро було, зараз п’ятеро лишилося. До війни проживала в Малій Білозерці Василівського району.

Перший день війни був страшним. Летіли літаки, і це було страшно. Ніхто не міг повірити, що таке може бути.

На окупованій території спочатку не стало продуктів, нічого не було. Тяжко було, аж поки все трошки налагодилося. 

Ми кинули дім і поїхали незрозуміло куди. Напевно, найстрашніше – це залишитися без нічого.

Ми самі виїжджали. Зібралися з кумами, зі знайомими. Нас було п’ять машин, ми виїжджали на свій страх і ризик. Нам пощастило, що ми одним днем виїхали. А коли сюди приїхали, то нам допомагали і волонтери, і знайомі, які тут були.

Майбутнє я бачу без війни, без ракет. Хочеться, щоб було чисте небо і ми жили у вільній і квітучій країні.