Юлія Гридіна, 10 клас, Херсонський науковий ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Подшибякіна Наталія Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

І з того ранку вже інші світанки,

І вже не дитина — доросліша враз.

Той страх не зникає, стирає всі рамки

Та знаю, що разом пройдемо крізь час.

 

Початок: день, коли все змінилось.

24 лютого 2022 року світ змінився назавжди. Я прокинулася від вибухів у рідному Херсоні. Це вже не було кіно чи страшна історія з книжок — це була реальність.

Вулиці стали порожніми, в магазинах майже нічого не лишалось, у серцях — тривога, страх і невідомість. Місто повільно занурювалося в окупацію.

Було страшно. Не стільки за себе, як за рідних. За те, що буде завтра.

Я жила у самому центрі цих подій. Кожен день приносив нові виклики: відсутність зв’язку, постійна загроза обшуків, тиск, страх вийти на вулицю з жовто-блакитною стрічкою. Але навіть у цих умовах місто не зламалося. Ми залишалися людьми. Я бачила, як сусіди підтримують одне одного, як

люди вийшли на мітинги з плакатами «Херсон — це Україна», хоча знали, що це може закінчитися трагічно.

Контраст, який змінив все.

Тривалий час ми тримались — надією, вірою, одне одним. Але зрештою настає момент, коли потрібно ухвалювати важке рішення. Моя родина вирішила виїжджати. Це було не втечею, а боротьбою за життя. Ми залишили дім, який будували все життя, взявши з собою лише найнеобхідніше: документи, трохи одягу, валізу спогадів і тривогу в серці.

Дорога була складною, небезпечною, напруженою.

Але найважливіший момент настав тоді, коли ми вже ступили на підконтрольну Україні територію у Запоріжжі. Там я вперше відчула: нас чекали. Нас не забули.

Проста допомога, яка дала сенс.

Я не забуду того моменту, коли ми приїхали в Запоріжжя. Ми вийшли з автобуса втомлені, виснажені, розгублені. І нас зустріли волонтери. Вони не задавали зайвих запитань. Просто простягли руки з гарячим чаєм, принесли теплу їжу, запитали, як ми себе почуваємо. І це було не просто про чай чи суп. Це було про людяність.

Після місяців життя в окупації, де панував страх, де будь-який звук змушував стискатися від жаху, де ми мовчали, щоб вижити — ось ця проста розмова українською мовою, усмішка, теплий напій стали наче сонцем після довгої зими.

Я зрозуміла: ми не одні. Ми частина великої родини, яку звуть Україна. Ці перші моменти підтримки змінили мене. Вони стали тією точкою, після якої я знову змогла повірити в майбутнє. Люди, які мене не знали, не вимагали нічого натомість, просто допомогли, бо це — по-людськи. Бо ми — свої.

Допомога, яка підтримала в найважчі часи.

Після приїзду ми отримували різноманітну гуманітарну допомогу. Пакунки з їжею, засобами гігієни, речами першої необхідності — усе це було не просто матеріальне. Це був сигнал: ми вас бачимо, ми з вами. Ми отримували допомогу від різних організацій — від Червоного Хреста, фонду Ріната Ахметова, українських волонтерських ініціатив, від державних та міжнародних структур.

Усе це формувало в мені нове розуміння сили допомоги.

В окупації ми трималися віри, що на підконтрольній території на нас чекає світло. А коли приїхали зрозуміли, що цим світлом є українці.

І тоді я відчула, що кожен крок, зроблений українським суспільством у бік підтримки одне одного є кроком до перемоги.

Родина, що стала тилом.

Особливої цінності набула й родинна підтримка. Ми стали ще ближчими.

Мій брат з першого дня став на захист країни, і його вчинок наповнив мене гордістю й відповідальністю.

Ми, ті, хто залишилися в тилу, маємо бути сильними. Після довгоочікуваної зустрічі ми всі відчули: він не просто наш захисник, він — символ віри в перемогу. Його досвід, його історії, його очі — усе це додавало мені внутрішньої сили.

Ми підтримували одне одного навіть у найменших дрібницях — словом, усмішкою, спогадами про довоєнні часи, мріями про майбутнє. І я зрозуміла, що справжня підтримка — не завжди гучна, вона часто тиха, але надзвичайно сильна.

Як це змінило мене.

Тепер я точно знаю: сила допомоги — це більше, ніж просто дії. Це — про людяність, співпереживання, здатність бути поруч навіть у найтемніші часи. Я зрозуміла, що навіть теплий чай може мати величезну цінність, коли ти справді цього потребуєш.

Цей досвід навчив мене не бути байдужою. Тепер я сама беру участь у громадських ініціативах, допомагаю іншим, долучаюсь до зборів на допомогу військовим і постраждалим. Бо знаю: навіть маленька дія може змінити чийсь день, а іноді — і все життя.

Сила єдності.

Окупація Херсона, виїзд і зустріч із допомогою стали для мене не просто життєвими подіями, а поворотними моментами у моєму житті. Я побачила справжню силу українського народу — у доброті, турботі, взаємопідтримці. Ми — сильні, і саме в єдності це проявляється найбільше.

Допомога, яку я отримала від незнайомців, зробила мене сильнішою, добрішою, свідомішою.

І якщо мене запитають, що змінило все — я скажу: момент, коли хтось простягнув мені чашку чаю в Запоріжжі. Бо саме тоді я зрозуміла: Україна — це не просто територія. Це люди. Це любов. Це ми.