Тетяна Миколаївна Риндіна, керівник секції «Українська мова» МАН, Центр дитячої та юнацької творчості Південноукраїнської міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Зміни – основа життя.

Майбутнє пропустять ті, хто

дивиться тільки в минуле

чи лише на сьогодення

Джон Ф. Кеннеді

«Привіт, Тетяно, як справи?» – я озираюсь, але знайомих нікого не бачу. «Мабуть не до мене», – думаю я, і прижмурюю очі від яскравого сонця. Рання весна. П’ятниця. Людей на базарі повно, поспішають скупитися на вихідні.

– Диви на неї!!! Тетяно, ти що мене не впізнала? Це ж я – Олександр, твій однокласник.

– Коваленко?! Хіба ти? – нарешті я бачу, що звертається до мене якийсь бородатий дідусь…

– Я тебе не впізнала, багатим будеш, Сашко.

– Та яким там багатим, головне, що повернувся живим…

– То ти – захисник?

– Так, щойно повернувся на тиждень у відпустку. Може допоможу город мамі посадити.

Ми відходимо з Олександром подалі від цікавих поглядів. Люди у військовій формі привертають увагу, на жаль.

У моїй голові безліч думок: що він пережив, чому став схожим на діда?

Сашко, навіть радий, що я «даю виговоритися» йому.

– А пам’ятаєш, як ми на Новий рік переодягались у різних казкових героїв, а «хімічка» сердилась, що не може нікого вгадати? А як ми на фізкультурі грали у футбол, а м’яч угатив у величезне вікно спортзалу? Ми тоді усім класом на батьківських зборах виправдовувались. Ото ж є що згадати…

Я дивилась на Сашка і бачила вже не старого чоловіка, а хлопчака. Він посміхався, очі сяяли, а він усе згадував і згадував…

«Як же йому потрібні ці добрі спогади!» – думала я. Олександр у школі був добрим, з почуттям гумору, «трієчником», постійно забував виконувати домашку, а тому часто списував у дівчат. Ми всі товаришували і допомагали одне одному чим могли. Шкільні роки – найкращі!

Ми постояли ще трохи. Як живе сьогодні Сашко я не питала, не хотіла, адже він ще був занурений у спогади: такі теплі, щирі, безтурботні, повні надій. Обійняв. Пішов.

«Що його чекає далі, чи я його ще зустріну? – у мене підступно закапали сльози…

Нас усіх змінили ці жахливі події. Я десь читала, що бороду дозволено носити воїнам, які знаходяться у зоні бойових дій…

Довго ще перед очима стояв колишній однокласник, якого я добре знала, але не впізнала. Ззовні він змінився, постарів, але це той же Сашко, з мого дитинства.

Війна почалася раптово, без попереджень, вночі. Повірити у те, що вторгся наш сусід, було важко. Чому? Що стало поштовхом до такої агресії?

Війна змінила все і всіх. Моє життя, з початком воєнного вторгнення росії, стало іншим. Розгубленість і шок змінилися на віру та впевненість. Всі наші плани, які ми мріяли здійснити у мирний час, трансформувалися. Найважче було змиритися з тим, що ніколи вже не буде так, як було до війни. Тепер я і моя родина живемо одним днем, нічого не плануємо, а тільки радіємо кожному дню і зустрічі з рідними людьми. Я проживаю одне життя, іншого в мене не буде. Досвід, навіть під час війни, залишиться зі мною. Я знаю, якщо є початок, то буде і кінець. Кожна людина має свій шлях, обирає куди і як рухатись. Нас змінює все: події, люди, суспільство.

Я хочу, щоб війна стала минулим, не хочу пропустити майбутнє…