"У перший день, мабуть, ще до початку повномасштабного вторгнення, за декілька годин, у мене на роботі колеги сказали що це станеться сьогодні. Я написала батькові і кажу: "Тато, це може статися, ж що далі? Він каже - це сталося ще 14-му році, все буде добре, - розповідає Катерина з Маріуполя. – В мене велика родина: у старшої сестри – шестеро дітей, у середньої – троє. Старша сестра жили на лівому березі у Маріуполі. Якраз в тому місці, звідки треба було тікати першими. І згодом вони переїхали всі разом. А я була у Києві і, як тільки могла, підтримувала зв'язок, поки він не зник. 

Я досі пам'ятаю,  як мені подзвонив чоловік моєї сестри. Я чую, як він кричить: "Всі ховаємося! Самольот!”. І в мене просто все впало, бо ти не знаєш - чи це були останні їх хвилини, чи ні.

Мрія українців одна – щоб всі нарешті залишили нас у спокої і не чіпали своїми ідеями "великого русского мира". І просто залишили в спокої нашу країну".