На півдні України окупанти постійно обстрілювали мирних людей мінометами. Під час таких обстрілів Анатолій дивом вцілів у скупченні людей в місці доступного інтернету і в автомобілі під час евакуації  

Війна для нас почалася 14 березня - якраз символічно, бо це День визволення Снігурівки від нацистських загарбників. І саме в цей день на Снігурівку було скинуто величезну бомбу з літака. Хотіли зруйнувати військкомат. Звичайно, вони його дуже пошкодили, а навколишні будинки вщент були зруйновані. З цього часу почалися обстріли. Я, дружина і десятирічна онучка з того часу почали ховатися в підвалі, а потім і проживали там. 

18 чи 19 березня в Снігурівку зайшли війська російські і почали ходити по хатах, обстежувати їх. Зайшли і до нас. Це були буряти або тувинці. Вони, правда, обдивилися будинок, все описали, перевірили документи і пішли. Але обстріли тривали. Окупанти стріляли з мінометів весь час. Зруйнували на нашій вулиці декілька будинків. Вони поставили біля будинків свої «Смерчі», а також гаубицю самохідну. І цілу ніч стріляли, аж здригалася хата. 

Тільки почалася війна – і відразу в магазинах не стало продуктів. А потім не стало світла вже з 18 числа. Його не стало взагалі. А значить, і води не стало. Там практично вже не можна було проживати. Та найстрашніше – це обстріли.

Одного разу, коли ми телефонували рідним… Якраз таке було місце на вулиці, де добре ловив зв'язок, росіяни запустили в цю купу людей міну.

Міна не долетіла, розірвалася. Слава Богу, ніхто не постраждав. Але тоді ми вирішили, що звідти треба виїжджати. Потім знову цілу ніч були обстріли, посікло осколками ворота і ще багато чого. І ми зранку в машину все, що можна було, покидали, документи зібрали, чемоданчик у машину – і поїхали. Виїхали в Херсон, там сім'я сина проживала. Ми забрали сім'ю сина і наступного дня поїхали через Станіслав, Олександрівку до Миколаєва. 

Живності ніякої не було в нас. Хоча багато наших знайомих снігурівчан, які виїздили, брали з собою котиків чи інших хатніх тварин. Але дуже шкода худобу, її просто відв'язували – корів, теляток, кіз. Вони ходили там і підривалися на мінах, на снарядах.

У Миколаєві волонтери нас поселили. Наступного дня син із сім'єю поїхав до Львова, а ми з дружиною – до Кривого Рогу, оскільки тут проживає наша сваха і ще одна снігурівчанка. Вони нам запропонували квартиру, і ми в цій квартирі зараз проживаємо. Дуже вдячні жителям Кривого Рогу. Це дуже теплі, гарні люди. Нас добре скрізь прийняли. Ми дуже задоволені. 

Зі Снігурівки майже всі виїхали. Там більше 12 тисяч мешканців було, а зараз біля тисячі залишилося. Всі виїхали. Коли виїжджали на нашу територію, це в Олександрівці, мою машину обстріляли з міномета. 

Три міни випустили. Одна не долетіла, інша перелетіла. Я максимальну швидкість із машини витиснув, яку міг на тій дорозі. І третя міна впала якраз посередині дороги, але вже ззаду машини. 

На щастя, наша машина не постраждала. І ми, звісно, теж. Ось так ми прорвалися.

Син із сім'єю у Львові, дочка теж переїхала до Львова, там винаймають квартиру. Зять військовий, воює. Син на обліку стоїть у військкоматі у Львові, черги чекає. Зять повоював і в Лисичанську, і в Сєвєродонецьку. Переживаємо, як там наш будинок у Снігурівці. Не знаємо, чи він цілий, чи ні, чи є в нас житло, чи немає. 

Дружина дуже часто зранку встає і плаче, бо коли виплачеться – їй легше. Я якось тримаюся. Онучка старша працює в Дніпровському госпіталі  військовим психологом. Телефонує нам часто і тримає нас у тонусі. 

Я думаю, війна закінчиться ще не скоро. Зараз готується «референдум» - окупанти хочуть швиденько приєднати захоплені області до Росії. І тоді вже війна українців із Росією буде вважатися агресивною, нібито українці напали на територію Росії. Це дозволить оголосити воєнний стан і мобілізацію. А мобілізаційні резерви в Росії великі. Тому я вважаю, що війна скоро не закінчиться. Усе буде залежати від того, як західні країни постачатимуть нам зброю і яку зброю. Чим більше і швидше, тим раніше війна закінчиться. 

Яке в нас майбутнє? Ми вже люди похилого віку. Хочеться повернутися додому. Нам здається, якщо повернемося додому, то все налагодиться, знову життя буде таким, як раніше, спокійним. Хочеться спокійної старості. Головне – щоб не гинули мирні люди, щоб не гинули солдати. Тоді ми все подолаємо.