Із 1996 року я працюю в трамвайному парку. Жила тут увесь час. Якщо в’їжджати в Авдіївку з боку Донецька, то стоїть мій будинок, такий розмальований [відомий яскравим графіті]. Він був розбитий найпершим. Бомбили, звичайно, так, що тікали хто куди міг.
Зараз ми поїхали в село, знімаємо будинок, тому що там жити неможливо: ні води, ні світла, ні опалення – усе розбите. Дістаюся до роботи щоразу, але що робити, працювати потрібно, до пенсії далеко. Ось так і живемо.
Місто дуже змінилося. Воно було дуже гарне, усе було чистенько, дитячі майданчики – усе було. А зараз усе розбите. Місто дуже побите, особливо в районі старої частини.
Зараз ми поїхали в село, знімаємо будинок, тому що там жити неможливо: ні води, ні світла, ні опалення – усе розбите. Дістаюся до роботи щоразу, але що робити, працювати потрібно, до пенсії далеко. Ось так і живемо.
Місто дуже змінилося. Воно було дуже гарне, усе було чистенько, дитячі майданчики – усе було. А зараз усе розбите. Місто дуже побите, особливо в районі старої частини.
Усі чекають одного – що все налагодиться, ми почнемо працювати на повну силу. Завод почне працювати на повну силу... Ми чекаємо, що все в нас буде добре, сподіваємося, не втрачаємо оптимізму. Ось цього ми чекаємо і миру, найголовніше – миру!
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
