Іваннікова Єва, 16 років, Пісочинський ліцей "Мобіль", смт. Пісочин
Есе "Один день"
“Привіт, я війна, я заберу у тебе все"
Зараз важко уявити собі щось більш душерозриваюче, ніж переселення людей не з власної волі, а через війну. Страждають міста і села, дорослі та малі.
Люди на окупованих територіях кожен день моляться за те, щоб прокинутись у новому мирному дні, де над головою не літають воєнні літаки і не чути пострілів чи взривів.
Люди, що мають кошти - переїжджають у інше місто, а ті, хто просто не можуть собі цього дозволити - вимушені залишатись.
Останньою війною для українців була Друга світова, але ми продовжуємо нею жити й надалі.
Нелегко, перебуваючи не в зоні воєнних дій, хоча б приблизно уявити дійсно моторошні картини, які тутешні бачать кожного дня. Порожні вулиці… Заброшені школи, магазини, будинки, частини сіл - все вщент розтріляне.
Виходячи на вулицю, люди йдуть разом з ангелами-хранителями, бо не знають, чи повернуться вони назад. І страшне над усе є те, що цього не знає ніхто. Це не просто слова, люди в буквальному сенсі приречені на смерть.
Немає, мабуть, жодного села, де б не лежав відбиток війни. Повсюду панує смуток, тривога, розпач… Така була та є картина окупованих територій: Луганська, Донецька, Криму…
Все почалося в кінці весни 2014 року, коли ввечері, сидячи за столом з сім'єю, п'єш чай, обговорюєш моменти дня, і по телебаченню показують термінові новини, що на територіях Донецьку та Луганську почались бойові дії. Тоді на душі став з'являтись страх.
Авжеж ніхто так серйозно не сприймав ці новини, але, коли через декілька днів, ти бачиш, як виїжджають танки та батальйони військових, бачиш, як чоловіків забирають на війну; саме тоді приходить розпач… Ти переживаєш, що буде з тобою, твоєю сім'єю. Тепер кожен день може бути останнім, коли ви всі разом…
На жаль, ми зіткнулись з новою реальністю. Близько 90 тисяч переселенців живуть в Харкові. Мені здається, що це дуже важко залишати свій рідний дім, місто, де ти народився та виріс, однак так змушують обставини.
У мене є подруга з Луганської області, яка переїхала до мого селища, і коли вона розповідала про початок воєнних дій, то сльози не давали себе стримувати; їй навіть зараз важко про це казати. Пам'ятаю, як нас попросили принести свої дитячі фотографії до школи, то лише вона не могла цього зробити, адже всі її речі залишились там, де йде війна, а можливо їх (речей) вже там і немає…
Мир для мене – це велика цінність, яку я часом не цінувала. Я вірю, що в Україні, на всіх її територіях скоро теж пануватиме спокій, мир та злагода. І ми більше не почуємо пострілів, вибухів і слів:
“Багато дітей-калік залишилося після обстрілів і вибухів”
“У Мар'їнці не залишилося жодного вцілілого будинку”
