Я з міста Зеленодольська. До війни працювала в дитячому садочку завгоспом. Життя вирувало. Ходили на роботу, вчили дітей. Я вже немолодого віку. 

24 лютого я була на роботі. Завідувачка нас зібрала і сказала: «Дівчата, мабуть, це війна». Почалася паніка, батьки дітей стали забирати, усі були перелякані. Але до нас війна пізніше дійшла. 

Найважче було покидати все і виїжджати. Мої діти жили в Кривому Розі. Вони стали дзвонити і кричати, щоб я виїхала з дому. Я зібралася. Чоловік в одну сторону поїхав, а я - в іншу. Пройшло місяця півтора, і я вирішила їхати назад. Я ще й тягнула з собою кота і всі речі. Таксист із мене сміявся, а я додому їхала. 

Через пару днів поїхала на дачу. А там над головою як почало свистіти! Я впала на землю, молилася і думала, що з дачі додому не доїду. 

Наступного дня почалася евакуація, бо сильний обстріл був у нас. Кривий Ріг дав автобуси, і почали вивозити людей. Люди у великому розпачі були, тікали, щоб хоч десь сховатися.

Зараз ми винаймаємо тут будинок і живемо з чоловіком. Звичайним життям живемо. Отримуємо гуманітарку і якось виживаємо.

Одна донька - в Києві, вона щодня дзвонить. Вони бачать усе по інтернету. Я тільки крок ступила, а вона вже знає, що там летять снаряди. Скільки це все наживали, будували, тягнулися для дітей, для себе – і в один день усе втратили. Хоча в нас, слава Богу, стоїть житло ціле, а люди геть без нічого залишилися. Найбільший страх – без будинку залишитися, бо наше місто знищується. 

Коли війна закінчиться, це буде така радість, що вся країна буде радіти, весь світ. Хоч би дожити з цими нервами та хвилюваннями... Будемо далі жити і сподіватися на краще. Будемо працювати, будуватися. Хоча, в такому віці вже не дуже-то почнеш життя заново…