Крижановська Ольга, 9 клас, Опорний заклад освіти "Новоселицький ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Густяк Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усім привіт! Мене звати Оля, раніше я жила у Харкові, але три роки тому почалася війна і моя історія. 23 лютого я дивилася телевізор і ні про що не підозрювала, аж ось почалися новини та сказали, що назавтра може статися війна. Я подумала, що це маячня, але наступного дня я вже почула приліт ракети й зрозуміла, що це не жарти.

Спочатку ми кожну тривогу ходили до підвалу, але потім збагнули, що по дорозі на нас можуть впасти уламки ракети. Отже, ми стали у тривогу сидіти або навіть ночувати вдома у коридорі.

Через деякий час ми вирішили, що у бабусі в маленькому місті Світловодськ нам буде безпечніше, та зібралися переїхати до неї. На той час Харків уже сильно обстрілювали, у місто проривалися ворожі диверсійні групи. Таксі відмовлялися везти за будь-яку ціну. Але тато все ж умовив одного водія, ми забрали другу бабусю з її будинку, та швидко вирушили на вокзал. Там був такий натовп, якого я ніколи у житті не бачила.

Ніхто нічого не знав, розкладу поїздів не було, перед вокзалом вже несли поранених на ношах. Через декілька годин ми опинилися перед нашим вагоном. Людей було просто море.

Добре, хоч провідник зглянувся над бабусею, і ми змогли потрапити у середину. Люди набилися в усі купе, на всі полиці, у коридорі стояли та лежали просто на підлозі. Ми думали, що вже не зможемо вийти вночі на нашій станції. Тільки дивом можна пояснити, що ми змогли вийти, вивести стареньку бабусю, забрати валізи та мою гітару. Так ми переїхали в першу евакуацію. Але потім і там ми відчули небезпеку. Знов зібралися у дорогу, переїхали до одного міста, потім до іншого села, і так кружляли Україною.

В одному з будинків, де нас приймали, ми спали усі разом на підлозі. Це було жахливо! А ще там мене вкусив собака, тому тепер я не долюблюю пуделів.

Аж ось ми  опинилися у селі Новоселиця в Хмельницькій області. Спочатку я навчалася онлайн у своїй харківській школі, а потім стала ходити до Новоселицького ліцею, де у мене з’явилося багато друзів та подруг. У цій школі проводять багато цікавих заходів – тиждень спорту, ярмарок, екскурсії, майстер-класи. Це дозволяє мені відволіктися від війни та нашого раптового переселення зі своєї квартири.

Разом зі своїми новими подругами та вчителями я побувала у печері Вертеба, аквапарку у Житомирі, відвідала різні старовинні містечка.  

Взагалі, я люблю подорожувати. Улітку зі своєю харківською подружкою Сонею я їздила до Карпат, у LaLaWood. Це літній табір із посиленим вивченням англійської, у ньому зібралися діти з усіх куточків України. Тож, було дуже цікаво з ними познайомитися та потоваришувати. Окрім вивчення мови, ми брали участь у квестах, кожного дня плавали у басейні з надувними єдинорогом та фламінго, ходили у піші подорожі карпатськими стежинками, грали у бейсбол, смажили маршмелоу на кострі, танцювали на дискотеці, дивилися кіно, займалися флюід-артом та робили ще безліч всього цікавого. Ми могли написати чи отримати лист анонімно або з підписом, і я отримала листа від невідомого друга. Було дуже приємно. Часто траплялися і курйозні випадки. Наприклад, мій нік був Хельга, а одна дівчинка подумала, що це моє справжнє ім’я, та була здивована тим, що мене насправді звуть Оля. Було трохи сумно покидати табір, він тривав лише 10 днів.

Разом із вожатими я на поїзді приїхала до Хмельницького, а звідти батьки забрали мене додому – мого нового дому…

Село Новоселиця, де я зараз живу, знаходиться неподалік від старовинного міста Полонне. Там я почала ходити до студії сучасних танців і відвідую дитячу музичну школу – вчуся грати на гітарі та фортепіано, а ще співати. Мені все подобається, але я дуже сумую за Харковом, за нашою квартирою, за подругами, за довоєнним життям. Дуже хочу, щоби настав мир та ми з родиною повернулися додому.