Побачивши смерть мирних мешканців свого міста, насидівшись у підвалах, Людмила Іванівна змогла виїхати до Запоріжжя.

Я працювала листоношею, а зараз нашу пошту розбомбили. Гуляйполе вже три місяці бомблять.

У першій день війни я збиралася на роботу, як завжди. Мені син зателефонував, сказав, що війна почалася, а я нічого не чула, не знала, телевізор не вмикала. Це був шок для всіх, мабуть як і для вас.

Перша ніч була тривожною, ми майже всю ніч не спали, не знали, що далі нас чекає.

Я не розуміла, що це надовго, думала, що швидко все налагодиться. Не знала, як вірно потрібно зробити. Коли стріляють, ти не знаєш, що робити, куди тікати. Ми не пристосовані до такого, ми не знали, як виживати в таких ситуаціях.

Була повна безвихідь, вже не було що там робити і не було сил терпіти.

Люди, просто йдучи вулицею, гинули. Людина їхала на велосипеді і від осколків загинула. Неможливо постійно знаходитися в підвалі, все одно потрібно виходити. І від осколків не тільки дорослі а й діти гинули, це дуже було страшно.

Зараз там немає світла і води, а гуманітарка поступає. Воду привозять на мікрорайон раз в день, ми ще тоді стояли і чекали. В колонках водопостачання не було, набирали в баклажки, як могли.

А потів ми виїхали. Їхали евакуаційними автобусами, вони ходили постійно, і хто хотів - виїжджав. Приїхали у Запоріжжя, тому що воно  найближче до нас. Можна далі, але зупинилися на Запоріжжі, це наш обласний центр.