Жмуренко Ольга Іванівна, вчитель, Комунальний заклад «Покровський педагогічний фаховий коледж»

«1000 днів війни. Мій шлях»

31.12.2021. Закінчувався на нашу думку один із не простих років для нашої сім’ї: така довгоочікувана та важка вагітність, довгі та нервові години в лікарнях, завершення ремонту в оселі. Але надія на Новий рік, на здійснення мрій давало надію, що все буде добре.

20.02.2022. «Та ні… Він не нападе…. Не наважиться…», – ці слова ніби зависли в повітрі, не сходили з вуст кожного українця. З 14го року ми живемо, борючись з відсутністю води, газу, світла. Що ще може бути гірше?

24.02.2022. Почалось повномасштабне вторгнення, обстріл Києва, Бучі, Ірпені, Харкова, Маріуполя…. Телефон не замовкає: повідомлення, дзвінки, друзям, знайомим, цілодобовий перегляд телемарафонів.

Якийсь суцільний хаос з однієї сторони і підготовка до пологів і народження дитини з іншої, перші прильоти ракет в наше місто. Життя наче зупинилось.

В моє рідне місто Покровськ почали приїздити перші переселенці з Волновахи, Авдіївки. Не дивлячись на труднощі, розпач, пусті прилавки магазинів, аптек, люди почали гуртуватися, допомагати один одному, приносити речі, продукти, смаколики для дітей в дитячі садки та школи.

16.03.2022. Важкі пологи під звуки ракет та прильотів, сигнали тривоги. «Хапайте дітей та хутко в підвал, – кричали медсестри. – Не дай Бог, як в Маріуполі прилетить в пологовий».

18.03.2022. Виписка. Не така радісна та щаслива як повинна бути. Пусті вулиці міста, порожні магазини… Люди лишили місто за три дні. «Поїхати чи лишитись?» – ці думки зводили з розуму.

Фейсбук, групи прихистку, моніторинг оголошень… І ось повідомлення: «Czekamy na Twoją rodzinę w Szchytnie. Marek Masznicki»

22.03.2022. Вокзал, потяг, валіза, немовля, якому 6 днів, мама та невістка з донечкою і подорож кудись далеко від дому. Покровськ – Умань – Вінниця – Перемишель, переповнений вокзал, люди на лавах, на підлозі, волонтери, які щось тобі несуть їсти, пити, одягти, допомагають з речами, розсаджують в автобуси, поїзди. Перемишель – Варшава – Щитно. Знайомство з родиною, яка потім стала для нас рідною. І вісім місяців проживання в Польщі в мальовничому місті Щитно. Чисте повітря, хвойні ліси, гриби та ягоди, великі чисті озера й неймовірні добрі чуйні поляки.

Але туга за рідною домівкою, чоловіком, будинком, найкращім шахтарським містом Покровськ повернула нас назад додому в реалії воєнного часу.

20.11.2022. Прекрасні  краєвиди Львівської області, душа українського народу  – велична річка Дніпро, зустріч з чоловіком, рідне кохане місто Покровськ. Мій дім, моя земля, моя зелена ялинка, кішка Мурка, моє ліжко і тепла ковдра. Я наче знову почала дихати, я знову живу! Я вперше пройшлась своєю вулицею, все таке рідне і моє: мій педагогічний коледж, моє кохання, найкраща робота, наш парк «Ювілейний», доглянутий, красивий, чарівний, найсмачніша кава в кав’ярні на зупинці, найкращі лікарі наші, зрозумілі і доступні.

Все що було колись звичайним і звиклим для нас, зараз найрідніше і найцінніше!

27.02.2024. Сирени, прильоти, літаки так низько над самим будинком, нічні вибухи, руйнування сусідніх міст. Думки не давали спати в ночі: «Фронт наближається, діти налякані, прокидаються вночі від вибухів. Знову треба пакувати валізи, знову треба прощатися…»

16.03.2024. Привіт місто Кропивницький! Привіт нові переживання, нові емоції, нові життєві випробування. Будемо вчитися жити по новому місті з великим болем і тугою за рідними, які ще вдома, за чоловіком, за домівкою.

20.06.2024. Вокзал, валізи, куплені білети… «Куди ж ви їдете? Там же пекло!», – спитав військовий, який їхав з нами в купе. «Додому, – тремтячим і щасливим голосом відповіла я. Хоч на тиждень! Хоч трохи ще побути на рідній землі».

Тиждень розтягнувся до серпня, а далі знову назад в Кропивницький. Садочок, школа, робота, постійний перегляд телеграм каналів і вдень, і вночі, дзвінки рідним, пошук житла. І все по колу безупинно.

Тривога, балістика, КАБи, міни, шахіди, дрони, прильоти, зруйновані садки, школи, розбиті випалені будинки, мій рідний Покровськ розбитий, понівечений. «Ви як живі? Все ціле?», – дзвінки, повідомлення тим рідним, що в пеклі зараз. Коли ж це все скінчиться? Коли перестануть гинути хлопці молоді, красиві? Коли перестануть палати міста? Коли за одним столом зберуться знову всі рідні, розкидані містами і державами? Коли…

Тримайся моя рідна Україна, дихай, ми витримаємо, ми переможемо!!!