Кириченко Віктор, 2 курс, Комунальний заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Київський професійний коледж автомобільного транспорту та будівельної механізації"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Решетило Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Звичайний день 23 лютого 2022 року: день народження мого племінника, буденні справи, школа, плани на завтра, на майбутнє... «Прокидайся, війна почалася», - розбудила мама. Встав, слухаю якісь слова, а в жилах кров стигне, все похололо.  24 лютого всі прокинулися раніше, ніж спрацювали будильники.

Війна! Війна? Різниця між нормальним мирним життям в один день. Війна зруйнувала життя, міста, домівки, сім'ї.

Посеред нової реальності складно жити, орієнтуватися, приймати рішення. Страх, тривога, паніка, розгубленість, безпорадність, стрес, безвихідь, виснаження,  а, може, все обійдеться, надія-безнадія... Як воно жити в умовах війни? Війна особисто для мене розпочалася ще раніше – з 2014 року. Родом я з Донецької області. Мальовниче село Стара Миколаївка – таке улюблене, до болю рідне, незабутнє… Душа крається, бо з ним пов’язано так багато: дитинство, друзі, початкова школа, просто щасливе життя.

Згадую 1 вересня п’ятого класу, мені 11 років, але того року замість шкільного дзвоника «прилетіло» в склад поряд.

Війна – це абсолютно новий вимір життя, який не можна пояснити, поки не відчуєш. Життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Поступово  психіка «звикає» до нової реальності, повертає до життя, ми вчимося жити не на війні, а в умовах війни. Жили у підвалі  (такі собі «люди підземелля») – дні тягнулися повільно. Запаси їжі та води вичерпувалися.

Якось мама пішла в магазин по продукти – принесла тільки буханець хліба (все, що змогла дістати), його ми ділили порівну.

Село  обстрілювали з мінометів. Найстрашніше – ніч. Вибухи, вибухи, вибухи... Тебе починає колотити, трясти, ти падаєш на підлогу,  прикриваєш голову руками, розуміючи, що це інстинкт самозбереження. А якщо влучить? Стає ще моторошніше. Відчуття, що смерть десь близько.  Інколи від розпачу хочеться кричати, вити, плакати. Плакати не соромно. Це як очищення, і розуміння чогось більш важливого, суттєвого.

Пам’ятаю, як душили сльози, коли я дізнався із соцмереж про пса-розвідника Васю, який заплутався у дроті просто перед окопами ворога і відгриз собі лапу, щоб не залишитися в полоні.

Дорослішання відбулося дуже швидко, якось в один момент. Колись я грався  в комп’ютерні ігри, дивився бойовики, а тепер дивлюся новини і бачу війну; колись  хотілося мати «круті» ґаджети, а тепер  швидко добігти туди, де буду ховатися під час обстрілів. Тепер частіше став чути «побачимо, якщо доживемо», бо нічого не планується на майбутнє. Але  треба саме жити, а не виживати.  Мене рятували думки не про те, чого мені не вистачає, а про те, що я маю і не помічаю: що прокидаюся вранці, що можу дихати, ходити, бачити рідних, є що їсти, де спати, можливість навчатися... – звичайна людська вдячність.

Було прийнято рішення виїхати в Київ до родичів. В той день нічого не хотілося запам’ятовувати, просто треба було швидко збирати речі. Виїжджали довго, досить важко, але, нічого, доїхали.

Тільки і в Києві не було спокою певний час, бо батьки поїхали назад. Телефонували кожного дня. Село весь час обстрілювалося, а батьки казали, що нічого, всі живі, дасть Бог, все буде добре. Під час чергового обстрілу вони садили картоплю, стався вибух, було зруйновано та пошкоджено кілька будівель, були постраждалі, а вони лежали на землі, щоб уникнути осколків. Про все це вони розповіли тільки в Києві, куди теж переїхали.

Тепер всі ми живемо тут, знімаємо квартиру і з болем згадуємо те, від чого майже нічого не залишилося: село практично зруйноване. Ми не знаємо, чи повернемося.

Я подорослішав, прийшло усвідомлення, що я – не просто українець, а патріот, як би пафосно це не звучало. Я не можу примиритися з думкою, що моя земля, моє рідне село знищується й досі. Що я можу зробити?! Можу! Ще 2 роки – і у мене буде робітнича спеціальність машиніст підіймально-транспортних машин. Я буду потрібен, щоб відбудувати Україну. З вірою у перемогу, у світле майбутнє я, вся наша родина, можливо, повернеться-таки у рідну домівку.