Я жила в Маріуполі. Працювала медсестрою, дуже любила свою роботу. Жила дуже гарно, ростила дітей. Я вже на пенсії, але було бажання ще працювати. Я придбала квартиру, коли загинув мій чоловік, і я залишилася вдовою у 27 років, сама з двома дітьми. Зараз я теж живу з гарним чоловіком, з яким познайомились 13 років тому і жили в моїй квартирі. У нас усе було: ми працювали, отримували пенсію і були дуже задоволені нашим життям. Діти вже дорослі, є онук. У нас було гарне місто і нам здавалося, що ми живемо як у раю. 

У перший день війни я збиралася на роботу, почула якийсь вибух, ввімкнула телевізор і почула, що розпочалася війна. Мені стало дуже страшно. Ні на яку роботу я вже не пішла. Ми стали хвилювалися, тому що жили на дев'ятому поверсі і знали, що це може бути дуже небезпечно. Потім вимкнули світло, воду і газ. Ми пішли в іншу дев'ятиповерхівку. Там теж були страшні обстріли. Ми повернулися додому, але в квартиру наших сусідів було влучання міни, там усе вигоріло. Ми злякалися, взяли тільки документи, більше нічого не брали, і пішли до родичів. Там з родичами трусилися, переживали. З ними ходили по воду, збирали дощову воду, ходили до річки. Готували як могли. Було дуже тяжко і небезпечно. 

9 березня ми перебралися до центру міста. Наші родичі жили у приватному будинку, нас було там 14 осіб. Одного ранку був дуже сильний обстріл: летіли бомби, снаряди на дім, і він завалився. Мого чоловіка ранило осколком у ногу, він стікав кров'ю. Всіх інших витягували з-під завалів. Я наклала йому пов'язку і ми повезли його у дитячу лікарню, туди, де я працювала. 

У місті було страшно: все руйнувалося, все літало, все гриміло. Мої друзі, дитячі хірурги, витягнули три осколки з ноги у чоловіка, наклали гіпс, і сказали, що у нього залишився осколок у коліні. Там були хлопці з ЗСУ і весь час вибухи, вибухи, вибухи. Поряд з нами був пологовий будинок, там усе тряслося. Нам сказали, що там небезпечно залишатися і потрібно на швидкій допомозі нас перевозити в іншу лікарню. Нас перевезли під обстрілами, навколо весь час летіли бомби. Біля другої лікарні горіли будинки, вибухали і весь час привозила швидка військових і цивільних. Люди були без рук, без ніг, з відірваними щелепами. Колеги-лікарі не встигали оперувати, а ми з чоловіком були в коридорі. Ми вийшли без документів, без телефонів, без грошей. Наші родичі нас шукали і не могли доїхати до лікарні, бо там були безперервні обстріли.  Ми лежали в коридорі, було темно, тільки працювали генератори і хірурги постійно оперували. Ми там надивилися жахів: люди на очах помирали. Нас перевели в палату, там лежали люди без ніг, без рук. З нами був хлопець-військовий, нас помістили на одне ліжко. Ми голодували, у нас не було ні води, ні їжі, нічого. На стінах була кров, на ліжках усе було в крові. Стіни лікарні були забиті фанерою, бо навколо все трусилось, все руйнувалось. Води  нас було півсклянки на двох. Один хлопець дав нам одну картоплину на двох. Так ми виживали. 

Одного разу я ледь не загинула. Пішла в туалет, раптом пролунав постріл у вікно, я за стінку заховалася і куля пролетіла повз мене, прямо в двері.

А наступного дня російський танк розвернувся і вистрілив у нашу палату. В палаті обірвалася стеля, я дивом витягнула свого чоловіка в коридор, він був у гіпсі від стопи до паху, і в цей момент обвалилася стеля в палаті. Двоє чоловіків, які були там з нами, загинули. Коли це сталося, нас відправили у підвал лікарні. Там було дуже багато людей, поранені все прибували і прибували. Ми зайняли місце на підлозі, на брудних матрацах. Лікарню розбивали, вона гриміла, всі відділення були розграбовані. 

Потім прийшли російські танки. Я побачила як вони їдуть по вулиці Купріна. Ми залишилися в підвалі. Поряд з нами були хлопці: один без руки, другий без ноги, жінки без грудей. Привезли дівчину без щелепи, замість щелепи їй причепили пластмасову банку. Я робила чоловіку і людям, які були поруч, перев'язки, бо медсестри і лікарі не встигали. Був нестерпний сморід, багато гною, туалети були забиті, всі в крові. А ми в капцях, без нічого. Родичі нас не могли знайти. У лікарні ми залишилися на місяць. 

Я виходила на вулицю. Ставала в черги, коли щось давали: то хліб, то просила крихти. Нас врятувало те, що чоловік лежав у стаціонарі, і нам давали їсти - чашка супу чи каші на двох. Ми були дуже брудними, стали гнити, у мене все тіло гнило. У капцях дуже мерзли ноги. Березень був морозний. Хлопці поранені дуже просили допомоги. Я була з ними: міняла їм судна, пов'язки. Російські садисти ходили по підвалу і кричали: "Ми вас звільнили, що ви тут ще рожі кривите?" 

Я вже була настільки виснажена, що хотіла, щоб мене розстріляли. Шкода було чоловіка, нога гнила, я її промивала, гіпс знімала. Не знала куди нам іти. Прийшла сусідка і сказала, що наш під'їзд згорів. Нічого не залишилося, всі речі знищило полум'я. А в моїх родичів були мої гроші, моя мобілка, але де вони я не знала. Ми плакали, кричали, не уявляли як їх знайти. Ми постійно страждали від голоду. Поруч був один хлопець не дуже доброчесної поведінки. Він украв у магазині воду, хліб і давав нам. Ми їли в бруді, у смороді, але іншого виходу не було. У лікарню все везли і везли людей. Везли трупи. В одній із палат у нас лежали трупи, потім їх витягували, примушували вантажити на машини. 

Одного дня я піднялась нагору, там люди стояли в чергах за водою. Я дізналася, що організовують автобус на Нікольське. Зайняла чергу. Людей було багато, весь час були постріли, все навколо горіло. Люди з тачками, з сумками. Мені сказали, що з Нікольського можна добратися в Ялту. Мій батько був грек і там жили родичі. У нас не було ні грошей, ні мобільних телефонів. 

Санітарки зібрали нам трохи грошей, щоб ми з чоловіком виїхали. Ми стояли в черзі на автобус три дні. Потім ми виїхали на Нікольське - туди вивозили безкоштовно. Звідти везли в Ростов. Я в росію не хотіла, я ненавиджу цю країну. У Нікольському я знайшла людину, стояла на колінах, попросила його і він нас з чоловіком вивіз в Ялту. Там мої родичі нас зустріли, і це був наш порятунок. Чоловіка завезли в Мангуш в лікарню, там сказали, що гіпс накладати не потрібно було. Його прооперували, витягнули з коліна величезний осколок і сказали, що він народився у сорочці - якби ще сантиметр, то ноги вже не було. 

Залишатися ми там не хотіли, тому що на Закарпатті живуть наші знайомі і мій син з родиною. Вони не знали де ми, скрізь нас шукали. А потім одна з церков Маріуполя нас вивезла. Ми їхали шість днів у Запоріжжя. Під Оріховим ми були знову під обстрілами. На кожному блокпосту нас перевіряли. Потім знайомі нас зустріли в Запоріжжі, посадили на львівський потяг і оплатили нам дорогу. Там ми скупалися, дали нам речі. Так ми добралися до Закарпаття. Зараз ми тут живемо, платимо лише за комунальні послуги. Тут хороші, добрі люди, нас гарно зустріли. 

Мою родину розкидало по всіх-усюдах: хто в Європі, хто на заході України. Ми тільки молимося, щоб скоріше закінчилася ця проклята війна. На наших очах руйнувався наш Маріуполь. І зараз, коли там будівництво йде, і хвалять як добре жити при окупантах, у мене не повертається язик з такими людьми розмовляти. Я їх не розумію. Після того, що відбулося з Маріуполем, підтримувати окупантів аморально.