Щапова Анастасія, 9 клас, Херсонська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 44 Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ласькова Марина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Скільки разів ми чули це слово від наших бабусь та дідусів? Скільки разів це звучало як тост на застіллях зі сльозами на очах: «Тільки не було б війни». Скільки разів ми дивувалися, читаючи параграфи з історії, жорстокості людей? 24 лютого 2022 року закарбувалося у моїй пам'яті на все життя. Хіба можна було подумати, що я стала настільки дорослою? Я пам'ятаю, як прокинулася від звуків вибухів, літаків та танків. Спочатку я не могла зрозуміти, що відбувається.

З першого дня війни моє життя докорінно змінилось – наше місто опинилось в окупації. Все, що було звичним і буденним, раптово лишилося у минулому.

Окуповане місто стало схожим на привид. Звичні вулиці, які колись були сповнені життя, тепер були пустими. Люди боялися виходити з дому, адже кожен крок міг стати останнім. Пересування обмежені, комендантська година нависає як суворе нагадування про небезпеку, озброєні військові пильнують за перехожими у громадьких місцях.

Безкінечні блокпости, перевірки документів, страх перед доносами та обшуками стали страшною буденністю.

Виявилось, що можливість отримати достовірну інформацію — це розкіш, яку в окупації ти собі дозволити не можеш. Пропаганда, що постійно лунала з екранів, радіо, вуличних бордів, намагалася переконати у незворотніх змінах нібито на краще, але щодня, щохвилини городяни переконувались у протилежному. Новини, які доходили до батьків через інтернет або розмови з близькими з інших регіонів, сприймалися як подих свіжого повітря в атмосфері задушливого обману.

Однак із кожною звісткою приходило усвідомлення, що світ іде вперед, а ти застряг у пастці, де немає вороття.

Особисті стосунки також змінилися: друзі батьків та їх діти, з якими раніше підтримувалися теплі зв’язки, могли раптом виявитися на іншому боці барикад. Недовіра та страх зрадництва зруйнували чимало дружніх стосунків. Кожен крок продумувався, кожне слово зважувалось, адже одне необережне висловлювання могло коштувати життя.

Кожен день в окупації перетворювався на боротьбу за виживання, де загроза не тільки фізична, але й психологічна. Окупація – наче жахливий сон, від якого ніяк не можеш прокинутись…

Найскладніше в таких умовах – неможливість планувати будь-що, чи то стосовно свого майбутнього, чи забезпечення найнеобхідніших щоденних потреб, тому батькам доводилося швидко вчитися бути гнучкими, миттєво реагувати на постійні загрози та виклики. Втім, разом із обмеженнями, страхом, тиском приходить розуміння, що потрібно вистояти, зберегти свою гідність, не зламатися. Починаєш цінувати найпростіші речі: світло, воду, можливість придбати продукти і приготувати їжу, обійняти або почути близьких. Кожен день та ніч – маленька перемога над обставинами.

Поступово в душі лунає вогник надії, що рано чи пізно все зміниться і ти знову зможеш вільно дихати.

Мені дуже пощастило – наша родина скористалася раптовою можливістю виїхати за межі окупованої території. Дорога була довгою,  часом небезпечною, з певною невизначеністю, пошуками житла, соціальною адаптацією, але то мала ціна за життя у вільній країні, де поважають права та свободи людини.

Ми почали нову сторінку родинної історії, але частина серця залишилась у рідному Херсоні.

Сумно і боляче дізнаватись із новин чи телефонних розмов про страшенні випробування, яким піддаються мешканці окупованих територій щодня і щоночі, про загибель наших захисників та цивільних. Вірю, що незламні люди, які попри всі труднощі бережуть найцінніше – свій дім, свою землю, свою сім’ю, свою свободу - здатні з честю пройти тернистий шлях до перемоги.

Тепер, оглядаючись назад, я розумію, що цей шлях навчив мене цінувати життя. 

Я стала більш дорослішою, зрозуміла, що навіть у найтемніші часи є місце для надії. Війна забрала в мене багато, але вона також подарувала можливість стати сильнішою. Я пишаюсь тим, що я українка. Вірю, що наш народ зможе відновити те, що було зруйновано. 1000 днів війни—це лише початок мого шляху, але я готова йти далі, незважаючи на всі труднощі.