Олійник Олеся, 10 клас, Каховський навчально-виховний комплекс "Гімназія - спеціалізована школа І ступеня з поглибленим вивченням іноземних мов" Каховської міської ради Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кириченко Олена Василівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Той ранок  навряд чи  колись забуду. Я прокинулась о п’ятій від того, що мама метушиться, говорячи по телефону з бабусею. Після розмови вона зайшла до моєї кімнати, помітила, що я вже не сплю. Вона обійняла мене й подивилася мені в очі…  

Тим скляним, сповненим страху та тривоги поглядом даючи зрозуміти, що відбувається щось страшне і як раніше вже не буде.

Майже через два місяці життя в окупації ми були вимушені їхати з рідного міста, адже загарбники почали масово розшукувати такі сім’ї, як наша, тому залишатися вдома було вкрай небезпечно. Зібралися за годину… Усе своє життя склали в дві сумки та з важким серцем вирушили в дорогу. На певний час  зупинилися в родичів на Івано-Франківщині.

Саме там, на місцевому пасовиську, щовечора ми з мамою в молитвах до Господа просили в нього  зустрічі з татом.

Мій батько служив у Збройних Силах України ще задовго до початку повномасштабного вторгнення, тому перші дні війни зустрів, перебуваючи  на Сході. Після трьох місяців тривалої оборони ситуація на фронті була вкрай складною,  залишалося тільки сподіватися на диво.  

Одного ранку нам надійшла звістка, що тата відправляють у військовий шпиталь -  є можливість зустрітися з ним; про таке, нехай і достатньо складне, побачення можна було тільки мріяти. Ми вирушили в інший кінець України розуміючи, що можемо побути разом недовго, та тоді головним було  одне -  батько живий.

Уперше за довгий час побачивши тата, ми з мамою його не відразу впізнали. Зовні, окрім того, що значно схуд, він не змінився, але прийшло розуміння, що  перед нами стоїть зовсім інша людина.

Одного разу, коли проводжали його до військового шпиталю, почалася повітряна тривога. Оточуючі навіть не звернули на це уваги, проте в тата вмить змінився вираз обличчя, він промовив тоді:  «Добре, що так, бо нас там не попереджають, коли «щось» здіймається в небо». Від його слів тілом пробігли мурахи.

Бог неодноразово рятував тата на службі. Тому й на сьогодні я кожного дня на колінах в молитвах прошу, щоб він й надалі зберігав батькові життя.

У кожного із нас свій біль… Як і більшість українців, що проживали на тимчасово окупованих територіях, я не маю змоги зараз повернутися додому. Щодня сумую за бабусею, рідними вуличками, улюбленою гімназією, нашим лісом, який поступово знищують окупанти. Часом пригадуєш, як степ пахне квітами й гарячою травою, і завмирає серце й на очах з’являються сльози, тоді так мрієш про повернення в рідний дім. Та коли  6 червня 2023 року окупанти підірвали дамбу Каховської ГЕС,  уявна картинка повернення додому почала розпадатися.

Окрім того, що це приклад страшного екоциду, тисячі моїх земляків втратили житло, загинули тварини та постраждали люди. А я позбулася дороги додому…

1000 днів  важких, кривавих,

До безкінечності складних…

Пережили ми бід чимало,

І втрат великих і малих.

Ми вже не ті, що жили в мирі,

Вже звикли до сирен, до  смерті,

Не боїмося того звіра,

Який наш світ зумів роздерти.

Всевишній, захисти  від тих,

Хто плутає гниляку й правду,

Бере на душу свою гріх,

І тих, хто вбивцям дає владу.

Рішучість – то є наша сила,

Свобода – виклики  вітрам,

Любов до України – крила,

За рідну землю все віддам!

Та прийде час, здобудемо перемогу, правий і лівий береги  Херсонщини стануть вільними й нарешті об’єднаються. А нашою спільною, єдиною метою буде повернення радості й щастя в багатостраждальні села й міста.