Я з Херсону. До війни було дуже добре жити в нашому місті, все мені подобалося. Все змінилося 24 лютого. День був жахливий. Усі бігли до супермаркетів, скуповували всі продукти, всі в паніці бігали по магазинах. Був дуже напружений та шокуючий день.

Ми жили два місяці, можна сказати, в тюрмі. Дуже було тяжко дивитися на те, що робиться з містом. Не було продуктів, ніхто не працював, на вулицю також було тяжко вийти. Окупанти чинили психологічний тиск, а потрібно було далі жити. 

Їжу можна було купити, але потрібно було стояти в черзі спочатку за одними продуктами, потім - за іншими. Двадцять перше століття, а ми стоїмо в черзі. Хочеш купити щось, а можеш взяти в обмеженій кількості. 

Люди допомагали один одному: в кого більше продуктів - ділилися. Ми пропонували, у кого що є. Люди в той період згуртувалися.

Ми зараз в Одесі. Найважче було знайти роботу. Всі поприїжджали і хочуть її знайти. На всіх роботи не вистачає - багато бізнесів не працювали. Зараз вже трішки краще. Ми влаштувалися та працюємо.

Психологічно важко було все покинути та поїхати. А що далі, як буде з житлом? Сподіваємось, що з нашим містом все буде добре, дуже хочемо  повернутись в свою квартиру. Зараз - одна не відомість. Ми всі в очікуванні, що все буде добре. 

Мріємо, щоб всі люди змогли повернутись додому, до своїх сімей, тому що зараз всі по різних країнах, містах. Добре, що зараз можна спілкуватися по інтернету, але хочеться побачити цих людей, обійняти. Я думаю, ми будемо краще жити ніж жили, будуть процвітати наші міста, будемо все відбудовувати.