Ірина, група 11 КІ (Комп'ютерна інженерія), Технічний фаховий коледж Луцького національного технічного університету

Вчитель, що надихнув на написання — Наталія

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Війна завжди була невід’ємною частиною історії людства, залишаючи після себе руїни та болісні уроки для наступних поколінь…»

На цей момент, коли я пишу твір, іде 960 день війни.. Майже тисяча, як ми живемо зі страхом за рідних і небайдужих нам людей. Здається, перший день цього божевілля, про яке нас цілком попереджали, а ми переводили це в жарт і казали: «Та яка війна у 21 столітті, не смішіть, ми розвинене суспільство, а війни- це минулі століття», запам’ятається назавжди. 24 лютого 2022 року російські військові здійснили перший масований обстріл України, який за кількістю випущених ракет – щонайменше 67 одиниць- став одним із наймасованіших. Це писали в усіх новинах.

Про війни наше покоління чуло лише з вуст предків, книг, соціальних мереж, і це вважалося якимось нереальним. Ну прочитали та забули. Коли ж війна почалася, то виявилося, що це справді реально, і сприйняти це більшість людей не могли доволі довго. Це здійняло паніку в багатьох людей не з фронтової частини України, українці масово почали виїжджати за кордон, залишаючи домівки і все набуте за час проживання тут.

Коли ж до нас на Волинь через деякий час приїхали українці з окупованих територій, які не говорили державною мовою, що викликало несприйняття в мешканців, через що більшість переселенців старалися сидіти по будинках, квартирах і не ходити вулицями міста, боячись, що їх насварять чи щось подібне.

На початку люди мали бойовий дух і йшли добровольцями на фронт. Хоча з плином часу люди втратили цей дух, людські життя знецінилися.

Суспільство втомилося від війни, зневірилося в майбутньому держави, яку доведеться відбудовувати й віддавати борги, які ми взяли в іноземних партнерів. Військові почали скаржитися на нестачу боєприпасів, їжі, одежі...

Простих речей просто не вистачало на всіх, тому рідні старалися передавати їх на передову через гуманітарну допомогу чи знайомих.

Звісно, з початком війни зросли й ціни абсолютно на все: на пальне, якого майже не було на початку, а коли було, то на всіх навіть на віддалених заправках були кілометрові черги, теж піднялась вартість і за апартаменти, світло, воду. Особливо на продукцію, заводи та підприємства, які знищила російська влада.

Я дуже вдячна військовим, які все ще міцно стоять на фронті та боронять нашу державу, не дозволяючи російським окупантам входити на нашу землю, усім, хто воює з 2014 року і тим, хто зліг за неньку Україну.

Вдячна медикам, які кожен день лікують, морально і фізично допомагаючи військовим тримати себе в дусі, не здаватися. Вдячна тим, хто возить гуманітарну допомогу, яка кожного дня їздить на фронт.

«Кожен, хто хоча б раз відчув подих війни, знає, що вона змінює не тільки ландшафт міст, але й душі людей…»