Ми мешкали у Бахмуті Донецької області. 24 лютого я мала виходити на роботу з декретної відпустки. Але дитину в садок ми не відвели, тому на роботу я не пішла.

Оскільки в мене маленька дитина, то коли почалися бойові дії біля міста, ми вирішили виїхати. У березні переїхали в Жовті Води Дніпропетровської області всі разом: батько, мати, дитина і я. Важко було шукати житло у новому місті, мені на роботу треба було виходити. Добре, що батьки поруч, сидять з дитиною.

Взагалі, хочеться додому. Але вже якось надії немає туди повернутися, хоча там і будинок, і квартира. Все там залишилося.

Шокує, що деякі наші родичі не виїхали, живуть у підвалах. Дуже шокує смерть знайомих. Багатьох людей, з якими ми спілкувались, зараз вже немає в живих.

Коли ми поїхали, то ще і світло, і вода, і газ – все було. Ну, з продуктами, звісно, важкувато було, але тоді ще їх хоч трохи завозили. Тобто було ще більш-менш нормально, в порівнянні з тим, що є зараз.

Ми виїхали у Жовті Води, тому що тут колись чоловік працював. Тут є знайомі, які допомогли нам знайти житло. У сім’ї у нас і до війни були гарні стосунки, і зараз також все в порядку. Всі один одного підтримуємо.

Щодо швидкого закінчення війни оптимізму немає. Рік – як мінімум, а може, і більше. І чомусь здається, що в Бахмут ми вже не повернемося.

Хочу тільки в Україні жити, щоб мир був. Працювати хочу тут, дитина, щоб вчилася і жила в Україні.