У мене троє дітей і чоловік. Жили в селі Осокорівці Херсонської області. Я вже пенсіонерка, чоловік теж на пенсії. 

Ми вивозили сміття – і тут летить снаряд невеликий. Я сина питаю: «Що це таке?» Сказав - тікати в хату. Воно десь полетіло, не вибухнуло. Я ще в лікарню пішла, мене там капали, кололи, а тоді повернулася додому. Бачу: син кудись збирається. Спитала, куди, а він відповів, що війна почалася. Поїхав у військкомат, а звідти вже не повернувся - поїхав воювати. 

У нас світла не було з 20 березня і води. Намагалися полагодити, але рашисти не давали, обстрілювали. Там усе обірвано, розбито… Били без кінця «Градами» й танками. Ховалися, де могли. До нас і фосфорні бомби летіли.

Я була дома до 27 квітня, а більше вже не могла витримати. Чоловік був довше, до 1 липня, а тоді приїхав до мене. Спочатку летіло все повз наш будинок, думали, що нас омине, але не так сталося… А в сусідів стоять хати. Може, хтось доносив, що наш син воює…

Там усе побито: у хаті ні дверей, ні вікон немає, у гаражі – шиферу. Паркану теж нема. І на новій хаті теж немає нічого. Ще й лазять та крадуть усе, що зосталося в хатах. 

Мене один хлопець вивіз до Мар’янського моста, а там забрала дочка з друзями. Їхали посадками, щоб тільки вибратися звідти. А потім повернулася, бо чоловік попросив помогти картоплю посадити. 

У нас село було хороше: клуб, садок, школи. Усе нове зробили, вікна вставили євро. Тепер усе розбите та згоріле. Уже нема нічого. 

Старший син в Інгульці живе, там спокійно. У дочки теж усе добре, слава Богу. Ми переїхали до неї, зараз у Дніпропетровській області, в селі Грушівці. Люди тут нам дали хату.

Мрію у свою хату повернутися, а тоді будемо її відновлювати, щоб перед смертю вдома пожити. Бо зараз там немає ні дверей, ні вікон, ні стін…