Мені 36 років, у мене двоє діточок. Ми з міста Оріхова. Там сильно стріляють, тому ми виїхали. В мене будинок ще цілий, а в батьків моїх - вже немає.

Я зранку прокинулася і збиралась на роботу, дітей - до школи. Потім зателефонувала вчителька і сказала, що війна. Я не повірила, включила телевізор і побачила. Ми пішли в місто, а там вже були черги в магазини, в аптеки, люди знімали гроші в банкоматах. Ми спочатку не думали виїжджати - я не вірила, що в нашому маленькому місті може щось бути, але зараз нашого Оріхова вже майже  немає. 

В місті не було світла, води. Нас спасало те, що у нас свій дім і є криниця. Готували ми навіть бувало на багатті, бо газу майже не було в балонах. Продукти були ті, що вдома в погребі. Ліки нам не потрібні були, слава Богу, - ніхто не хворів на той час.

Мені всі фільми про війну пригадувалися. Я просто не вірила в те, що відбувається. Магазини зачинені. Роботи не було, не було де і хліба купити. А коли магазини відкрились, то ціни піднялися так, що не сказати. Добре, що були якісь запаси грошей хоч на перший час.

Коли пролетіли над головами ракети, я на наступний день зібрала речі, взяла дітей і виїхала. Це був кінець квітня - було дуже страшно. Гатили так, що словами не передати.

Я всю дорогу плакала. Для мене було дуже великим стресом покинути свій дім, своє місто. Було дуже тяжко, не хотілось виїжджати. Просто було треба спасати дітей.

Після того як ми виїхали, я два рази приїжджала додому. І просто не вірила, що це наше місто: людей майже немає, домів немає, дахів немає - просто не передати словами. Не віриться, що це наше місто.

Ми виїхали до Запоріжжя, тому що недалеко додому. Я ж іноді їжджу туди. Там залишилися батьки - я до них приїжджаю. Звісно, великий стрес, що батьки там. Але виїжджати вони не хочуть.

Ми всі чекаємо на перемогу. Дуже хочеться, щоб до зими все закінчилося.