Я пенсіонер. Всю окупацію жив у Снігурівці. Мої жінка, діти й онуки виїхали в Одесу, а я доглядав за домами. 

В перший день війни я на роботі був. У нас в полі була насосна станція. Ми відразу і не знали що трапилося. Почули гул техніки, пізніше дізналися, що трапилося. Потім нас забрали зі зміни. А там вже все почалося. 

Від прильотів бігали в підвал ховалися, потім вже я не витримав. Кажу рідним: «Їдьте звідси, а я буду тут сам все охороняти».

Вони машинами виїжджали по степах. Добралися до Баштанки, а там - на Одесу. Ще і під обстріл попали. А я в підвалі жив тут аж до літа. Без світла, без води. Жив, як міг. Але дочекався. Наші прийшли - і вже легше.

Мені потрібні ліки, то передавали. По їжу дехто їздив у Херсон, і ще там гроші під відсотки нам знімали. Так і виживали, як могли. З рідними говорили тільки по мобільному. Співчували один одному. Вони нам, а ми - їм.

Найбільше шокувала смерть брата. Він зі мною залишався, і трапилася така біда: убило його уламком прямо у дворі. 

Шокувало те, що кацапи тут робили: грабували, машини забирали. Прийшлося мені колеса знімати і саму машину розбирати, щоб не забрали.

Коли сам тут сидів, то дуже важко було. Зараз, слава Богу, всі повернулися. Жінка зварить їсти, хоч не сам.

Я не сильний стратег, але думаю, війна буде затяжна. Наші хлопці стараються, Але якби більше допомагали, то і війна б швидше закінчилася.