Голозубова Катерина, 11 клас, Ліцей імені Б.Д. Антоненка-Давидовича Охтирської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Браїлова Олена Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Одним із найболючіших моментів мого шляху упродовж цих 1000 днів став переїзд за кордон. Це було рішення, яке я приймала не сама, але обставини змусили мене підкоритися. Батьки не залишили мені вибору: їх теж переповнював страх, і вони вирішили, що так буде безпечніше. Але для мене це було важким ударом. Я не хотіла залишати свій дім, свою країну, друзів. Відчуття, що все, що я любила, залишається позаду, було надзвичайно болісним.

Перші дні війни здавалися чимось нереальним. Ніби ти живеш у фільмі про катастрофу, але все це відбувається насправді.

Сирени, вибухи, постійні новини про бої та втрати заповнювали кожен день, з раннього ранку до пізньої ночі. Відчуття страху й невідомості повністю захопили мене особливо в той момент, коли вирушили з дому. Поїздка за кордон була складною не лише фізично, але й морально та емоційно. Покидати Батьківщину було зрадою: здавалося, що я залишаю частину себе, залишаю тих, хто не може виїхати, залишаю землю, котра стогне й потребує захисту.

Це було ще важче через те, що я залишала рідних. Розлука з близькими людьми в такий критичний момент, коли кожна хвилина може змінити життя, ставала непосильною.

Я не знала, коли побачу їх знову, і чи побачу взагалі. Відчуття невизначеності й провини переслідувало мене кожного дня.  Хоча я знала, що вони зробили це з любові та турботи, у душі була порожнеча. На чужині я почувалася не у своїй тарілці. Нове місце не приносило відчуття безпеки, навпаки: я відчувала себе відірваною від реального життя, від себе. Але навіть у цій складній ситуації я зустрічала людей, які опинились у ще гірших умовах. Багато з них втратили все: дім, близьких та рідних, рідне місто, а хтось іще й здоров’я. Їхні історії про втрати й труднощі нагадували мені, що я не одна в такій біді. Коли бачиш людей, які пережили ще більше страху та жаху, ніж ти, починаєш по-іншому дивитися на свою ситуацію. Саме це змусило мене усвідомити, що незважаючи на всі труднощі й негаразди, я ще ніби мала, що втрачати. Це, у свою чергу, змінило моє ставлення до тих обставин, у яких я опинилася.

Після місяців невпевненості та емоційної боротьби я поступово почала відновлюватися. Життя на новому місці все ще було непростим, але з часом я пристосувалася до нових умов.

Я знайшла підтримку серед людей, які теж пройшли через схожі випробування. Ми разом знаходили нові зв’язки, обговорювали свої страхи, спільно переживали й долали труднощі. Саме це допомогло мені поступово зцілитися після великої душевної травми. Я зрозуміла, що життя триває навіть у таких складних умовах. Війна залишила  свій гарячий відбиток на кожному з нас, але вона навчила мене жити по-новому, цінувати кожен момент життя, бути вдячною за кожен новий день. Мій шлях через ці тисячу днів був наповнений болем і втратами. Але він став шляхом до відновлення й змужніння.

Я зрозуміла, що навіть після великих травм і втрат можна знову відновитися, знайти себе й почати жити спочатку.