У березні почалися сильні обстріли. Я залишилась без роботи. Не було навіть хліба. Допомагали волонтери, які привозили найнеобхідніше.

Я бачила загибель людей. З сусідами поховали багато людей, і це дуже важко усвідомити. Боляче було навіть від того, що людей ховали не в трунах, а в пакетах. І досі невідомо, скільки загиблих там залишилося.

Донька почала заїкатися через стрес, і я зрозуміла, що треба виїжджати.

Спочатку ми добиралися до Бахмута і там чекали, поки стихнуть обстріли. Було страшно, чекали цілу ніч під постійними бомбардуваннями. З Бахмута нас забрав водій, який дуже швидко віз нас до Дніпра, ризикуючи всім. Потім ми переїхали до Київської області.

Через постійний стрес та напругу мені довелось звертатись до психіатрів. Постійно хочеться повернутися додому. 

Я бачу своє майбутнє тільки вдома, у своєму відбудованому будинку.