Ми з міста Гуляйполе Пологівського району Запорізької області. Навіть коли була війна, ми там ще місяць проживали, та виїхали в квітні місяці.

Чоловік мій – після інсульту. Ми сиділи в бункері ще й з дитиною, бо більше не було де сидіти, і коли був приліт туди, ми не витримали, зібрали речі та й поїхали.

Наш будинок знаходиться по трасі на Дніпропетровськ і Покровку. Вночі по ній їхало багато техніки. Ми ще тоді зрозуміли, що щось відбувається. А десь 6 лютого в нас почались постріли, і ми вже сиділи не в хаті, а в погребі. З 24 лютого в нас вже не було ні світла, ні води. 

Нам в місті пожежна частина привозила воду. Гуманітарної допомоги ще не було, тоді ще ми їли, в кого що було вдома. Ми разом складалися - нас в бункері було 22 чоловіка, і ми там готували їжу.

Все шокувало, було страшно. У дитини була істерика, плач. страшно, що розбивали наш центр, будинки та квартири. 

Ми все це бачили і чули, і невідомо було, куди воно прилетить. Людей багато в нас вбили, та це відбувається і до цих пір.

Психологічно дуже важко. Жалко те, що нажите, і страшно за дитину, яка поступила в цьому році. Додому хочеться - місто чуже, люді чужі. Ми звикли жити в нашому маленькому місті, де ми всіх знали, один одного підтримували.

Нас погукали до себе друзі, які поїхали аж під Молдову. А ми хотіли бути ближче додому – надіялися, що воно не затягнеться, і ми повернемося. Та на даний момент вже немає куди повертатися. Порозбивали все і у нас, і в свекра розбили недавно. І в сусіда був приліт, вікна повилітали. Брат мій взагалі сидить в Пологах окупований з маленькою дитиною, і їх не випускають. Що воно буде далі - незрозуміло.

Роботи немає. Коли війна почалася, нас з роботи звільнили. Я зараз стою в центрі зайнятості, то на ці кошти і виживаємо. Чоловіку по інвалідності дають допомогу. 

Кожен раз ми думали: ось ще місяць, та ось неділька, та ось ще місяць, але зараз мені здається, що війна ніколи не закінчиться. Україна дуже велика, а їх стільки набігло, що їх всіх прибрати дуже важко. Ну, я так думаю.