Карпова Валерія, 11 клас, Степанківський ліцей – опорний заклад загальної середньої освіти Степанківської сільської ради Черкаського району Черкаської області

Вчителі, що надихнули на написання есе — Сіренко Тетяна Григорівна та Брик Марія Юхимівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

«Війна - це коли заради жменьки землі мільйони кладуть своє життя». Почувши цей вислів, я зрозуміла, що автор мав рацію. Агресору ніколи не було цікаво, скільки загиблих діток, а разом з ними й батьків. Мене охоплює дивне відчуття писати про те, що болить, але я хочу поділитись своєю історією, як я та моя сім’я проходила цей шлях. Ці 1000 днів війни.

24 лютого я прокинулась не від дзвінка будильника як зазвичай, і навіть не від галасу собак, а від маминих слів: «Почалась війна».

І тоді аж ніяк не могла подумати, що від цих двох слів наше життя зможе змінитись. Того ранку ми ніколи не стояли так довго на колінах, молячись Богу. І тільки тоді почали розуміти цінність сім’ї. У моменти повітряної тривоги ми бігли в маленьку кімнатку, в якій не було вікон, щоб в разі удару не було сильних наслідків.

У перші тижні ми збирались з громадою села та плели сітки, щоб хоч чимось допомогти та трішки відволіктись. Так, було страшно, але ми продовжували вносити свій вклад у перемогу.

Проходив час, і наша сім’я звикла до цього. А кожна повітряна вже не була такою страшною, але було те, що нас застерігало, - це наші рідні, яких не було поруч, і ми не знали, що з ними. Це моя бабуся. Вона одна з найсміливіших жінок, яких я тільки знаю.

Це було в Харківській області, де кожен день прилітав снаряд, і де поруч стояли російські танки. Зв’язку не було, і ми не знали, як там вона, та що з нею. Це було важке мовчання, від якого моя мама не знаходила собі місця. Але одного разу нам був дзвінок від бабусі, де вона сказала, що вони окуповані, і в них є зелений коридор тільки на росію, і для своєї безпеки вона повинна виїхати.

Проходив час, бабуся була ще там, аж поки батьки не знайшли волонтерів, які допомогли їй з росії переїхати в Україну і довезли аж до нашого двору. Це була велика перемога для нашої сім’ї.

Певний час бабуся проживала в нас, але потім знову поїхала до себе додому. Тоді село, де вона проживала, вже не було окуповано, і, вона змогла повернутись до себе на батьківщину. Але вже через деякий період її будинок був зруйнований попаданням російського дрону.

Важко усвідомлювати, що вже не можна поїхати на літні канікули туди, де ти відчуваєш таку теплоту як вдома. Моя бабуся є справжнім прикладом українки, яка пережила біль і все одно залишилась незламною.

Також під час війни в нас проживав брат мого тата, який теж мусив приїхати з Херсону через окупацію. Він пройшов нелегкий шлях, зустрівшись пліч-о-пліч з російськими загарбниками. Це не так легко покинути рідний край, але це врятувало йому життя. І він так само, як і моя бабуся, втратив свій будинок, але вже через зруйнування Каховської ГЕС.

Та є також ще людина, яку ми прийняли до себе. Це була моя прабабуся, яка також жила в Харківській області, де йшли бойові дії. Вона не хотіла нікуди їхати, але заради її безпеки мої батьки забрали бабусю до нас.

Приймати біженців – це переживати з ними їхній біль. Це велика справа, до якої потрібно підійти обережно. Я не знаю, що чекає нас далі, але просто вірю в світле майбутнє. Бажаю кожному переглянути свої цінності і залишити тільки ті, які допомагають творити добро та наближати нас до перемоги.