Трубнікова Ніка, 11 клас
Харківський ліцей №172
Вчитель, що надихнув на написання есе:Буракова Ірина Вʼячеславівна

Війна. Моя історія

Коли хтось сказав би мені, що я на власні очі побачу війну, не з екрана телевізора, не зі сторінок книг, а прокинувшись під ранок від гучних вибухів і маминих слів «почалася війна»… Не треба йти до школи, всі дивляться і читають новини, нічого не зрозуміло, але присутнє стійке відчуття, що сталося щось жахливе.

Війна змінила моє життя, як і життя всіх людей моєї країни. Вона на танках і літаках увірвалась в кожну українську родину, спричинивши безліч сліз, горя і страждань. Водночас світ ніби перетворився на страшний абсурдний фільм, в якому відсутнє розуміння того, що відбувається, лише тривога, невідомість, розгубленість. А ще - смерть… Протиприродна, огидна, невблаганна, неминуча. Вперше я відчула її поряд із собою, коли в один день не стало моїх дідуся і бабусі. Вони разом загинули від ворожої ракети на подвір’ї свого будинку. Потім було вбито хлопчика Дмитра, з яким я ходила в один спортивний клуб. Тоді окупанти в черговий раз обстрілювали Харків «ураганами», а він з сестрою просто чекав тролейбус на зупинці. Згодом смерть наздогнала дівчинку з Дніпра, яка загинула внаслідок рашистського ракетного удару по жилій багатоповерхівці. Ця дівчина приїздила у Харків, я не знала її особисто, але бачила декілька разів на змаганнях.

Мені страшно. Гинуть воїни, гинуть літні люди, жінки, діти… Я хочу просто жити, ходити до школи, зустрічатися зі своїми однокласниками, яких зараз розкидало по світах, хочу танцювати і готуватися до НМТ… Я дуже хочу, щоб у всіх нас було майбутнє.

Коли почалася війна ми деякий час жили на Північні Салтівці, бо ніхто не хотів вірити, що все це страхіття надовго, але після того, як ракета влучила в будинок і в нашій квартирі повилітали шибки, ми вимушені були поїхати до знайомих в Ужгород. Невдовзі батьки повернулися в Харків, а нас з сестрою залишили у Львові, потім ми з сестрою переїхали до Києва, а в жовтні двадцять другого року повернулися до Харкова.

Мій рідний Харків… Після пережитих бомбувань, артилерійських та ракетних обстрілів, місто живе, працює, відновлює свою інфраструктуру. Коли люди повертаються до нього, перше, що вони бачать, - це чистота і порядок. Клумби, парки, дороги, вулиці… все прибране і охайне, лише несамовите виття сирен і закриті ОСП пошкоджені обстрілами вікна не вписуються в його красу, так само, як потворна і страшна війна не вписується у двадцять перше сторіччя, але від цього не перестає бути нашою жахливою реальністю. У будь-яку погоду робітники комунальних підприємств прибирають місто, лагодять пошкоджені війною тепло- і електромагістралі, подають тепло, світло і воду в домівки харків’ян. Я дуже пишаюся містом, в якому живу, людьми, які поруч зі мною, і коли ввечері починають світися вікна моїх сусідів у будинках поряд, я розумію, що наші люди незламні, вони здатні здолати будь-які труднощі і випробування заради життя у рідній вільній країні.

Лягаючи спати, я прошу Бога припинити цю страшну війну і захистити нас всіх від смерті, щоб ми знову разом спокійно жили під мирним небомрідної України і раділи життю, як колись… І я вірю, що неодмінно все буде добре, і повернуться ті, хто пішов нас захищати, і відбудується наша країна, і знов до школи підуть діти.