Мені 81 рік, проживаю в місті Дружківці. Я дуже погано ходжу. З п’ятого поверху вниз не спускаюся, тільки по квартирі ходжу з паличкою. Ноги до колін не працюють.

В перший день війни страшно було. Літаки літали. Відтоді ще й стрес у мене. Тепер, як тільки якийсь тріск, – відразу серце калатає.

Води три місяці не було. Ліками допомагають волонтери, а газу в нас не було, світло вимикали.

Я народилася під час війни, мені мама про неї розповідала. А зараз, мабуть, іще гірше.

Мене і зараз шокує те, що немає спокою. Лягаю спати і думаю, що до мене прилетить, тільки й чую бахкання.  Але ж куди діватися? Жити треба. Не ляжу ж жива у могилу. Навчилася долати стрес завдяки людям, сусідам, які мені допомагають.

Війна погано вплинула на родину. Були всі разом, а зараз приходить дитина раз на тиждень. Як десь щось гупне, вона дзвонить: «У вас усе нормально?», бо ж бахкає...   

Мені вже стільки років, що навіть не знаю, яке в мене майбутнє. Мені б миру дочекатися.