Нам довелося покинути своє житло і їхати далеко від дому. Ми бачили, як зриваються ракети над головою. Як ворожий істребітель летить над вулицею дуже низько. Кожного дня - вибухи.

Перший день ми були у Слов’янську. Почали збирати речі. Заїхали на ринок. Вистояли великі черги, щоб зняти кошти, і поїхали в село. Дитина ще не розуміла, що таке війна, поки сама не відчула звуки зривів - літаки, ракети, сигнали сирен, перебування у погребі.

Страшних днів було багато. Пам’ятаю, як на вулиці над головою ППО збиває ракету - я бачила це на власні очі. Як ворожий істребітель пролітав над вулицею, а я кричу дітям: лягайте бігом на землю і голову руками закривайте. Це було страшно, бо не знаєш, що зараз буде.

Син боїться літаків, вертольотів, людей у військовій формі. Йому тоді було 1.5. Він дуже боявся погреба. Хоч там були і машинки, і різні світильники, він кричав.

Нестачі не було - якось все закупили та й справлялися з тим, що було. Було важко, коли виїхали, коштів майже не було, а купити все треба. Допомоги не було. Дуже рідко.