В перший день війни в магазинах був ажіотаж. Але потім підприємці пристосувались, налагодили закупи товару і забезпечували селян всім необхідним

Я живу в Лиманах на Миколаївщині. До війни життя було прекрасне: чоловік працював, я працювала, діти навчались. Старший син тільки закінчив 11 клас і вступив в Херсонську мореходку. Все йшло своїм шляхом, все було добре. Будинок будували. 

24 лютого вранці син подзвонив з Херсону і сказав, що у них горить аеропорт. Я відразу не зрозуміла, чому горить – думала, що якась аварія. А син каже: «Туди прилетіло». Я спитала: «Що прилетіло?» А він каже: «Мамо, війна!» Це був шок. 

Ажіотаж був повний, люди скуповували все і виносили з магазинів. Чоловік пішов на роботу, відпросився, і ми поїхали в Херсон до дитини. Добре, що в нас є дорога недалеко через поля, і ми швидко туди доїхали. Були пусті дороги, не було транспорту. Людей не було на вулицях, наче вимерли всі. Був народ на заправках і там, де вода продається бутильована. Ми забрали з Херсону сина і ще його сокурсників з Миколаєва, і поїхали додому.  

Я працювала в магазині. Він працював завжди, не зачинявся. Люди в селі жили - їм потрібний був хліб і все інше. Наш склад працював, і нам привозили товар. Постачальники не їздили, а наше керівництво десь діставало на складах, а потім привозили нам. У нас своя пекарня, свій ковбасний цех і рибний цех, і все це привозили. 

Шокував мене перший обстріл, коли навколо нашого будинку лягали міни. Ми не знали, як реагувати і що робити. Погріб в нас такий, що не заховаєшся, він земляний, якщо туди попаде, його засипе. Ховались в смотровій ямі і гаражі це було дуже страшно. 

Потім ми вже привикли і знали, звідки летить. Реагували на це по-іншому. За онуків і дітей було дуже страшно. Діти виїжджали в Миколаїв, коли тут було сильно гучно. Я була на то роботі, то прибігла додому, то комусь щось привозила. Влітку починались пожежі – ми самі їх гасили. Виробились, впали і спимо. Вночі страшно було.

Наші хлопці,  наші військові - це такий промінчик. Вони завжди посміхаються, ввічливі. Були різні, були солдати, були офіцери, були такі танкісти замурзані з очима, які світились. 

Я хочу, щоб скоріше війна закінчилась, діти пішли в школу, в інститути, університети, академії, щоб все налагодилось. Щоб наші діти бачили, що таке життя, а не сиділи в комп’ютері в онлайн, і все. Навіть поспілкуватись з однокласниками можуть тільки онлайн.