Будинок родини було пограбовано, коли чоловік та жінка втікали від бомб та обстрілів.

Я проживала до війни у Новоданилівці, Пологівського району, займалася господарством, вирощувала курей, садила на городі. Чоловік працював на заводі. Коли почалася війна, я 24 доби (мені тяжко зараз це згадувати!) витримала в сусідів у підвалі.

Їсти у нас було, запаси в погребі, нам всього вистачало. Світло інколи відключали. Коли не було світла, то не було й води, але якось обходилися. А зараз в селі немає ні світла, ні газу, воду стараються людям дати раз в два чи три тижні.

Пам’ятаю, як ми з сусідкою стояли в мене в дворі, а з-за лісу вилетіло два літаки. Вони скинули на нас дві бомби – і це була остання крапля. Снаряди літали над головою, і саме страшне – сидіти в підвалі і чекати, коли тобі прилетить. 

З села я поїхала під обстрілами до своєї дитини в Польщу, там трохи відійшла. Дуже багато людей було на вокзалі, черга стояла аж до вулиці. В потягу було дуже багато людей, людей по 10 на одне купе. Я виїжджала 26 березня. А чоловік ще місяць просидів там, поки не отримав поранення.

Речі наші залишилися вдома. Я побачила їх на відео, коли роздавали місцевим алкоголікам «гуманітарку», впізнала свої речі. Вони зайшли, просто забрали мої речі, ходять в них. Обікрали свої ж люди!

А чоловік мій отримав осколкове поранення в ногу, і я повернулася. Забрала його і зараз ми знімаємо квартиру в Запоріжжі.

Ми, звичайно, надіємося, що повернемося додому. Мені, чесно кажучи, хочеться десь на ринок і займатися своїм бізнесом, своєю справою. Думаю в цьому напрямі, дізнаюся, з чого починати. Але розумію, що так, як було, вже не буде. Я звикла бути вдома, і я хочу додому. Місто – це не моє, я тут не в своїй тарілці.

Хай дочка краще залишається в Польщі, в безпеці, а наше майбутнє – навіть не знаю. Я вірю в нашу перемогу і що все буде добре, але, мабуть, не так швидко, як нам хочеться.