Мені 45 років. Я жила з мамою в селі Черкаська Лозова Харківської області. Мамі 74 роки. Донька мешкала у Краматорську. Вона заміжня. Коли почалася війна, була вагітною.
Зранку 24 лютого я почула й побачила вибухи з боку Бєлгорода. Також бачила, як ішли танки. Літаки пролітали прямо над нашим будинком і скидали бомби. Мені досі щоночі все це сниться.
Ми з мамою понад місяць просиділи в підвалі. Мали запас ліків. Світло було з перебоями. Від нього залежала й подача води. Коли з’являлося, ми набирали воду. А коли не було, нас рятував колодязь.
Коли в нашому селі майже не залишилося людей, волонтери вивезли нас з мамою в село Качалівка Богодухівського району. Там ми жили з хаті-мазанці. Вирубували в садку старі дерева, пиляли їх і топили піч, щоб зігрітися й приготувати їсти. Отримували гуманітарну допомогу.
Ми з мамою виїхали, в чому були. Схопили лише собачку. Речі не збирали, бо йшли потужні обстріли.
Через два місяці повернулися додому. Два дні було більш-менш тихо, а з третього – знову почалися обстріли. На п’ятий день волонтери вивезли нас під обстрілами в Полтаву. А доньку евакуювали з Краматорська в Болгарію. Через два місяці вона приїхала до нас. Народила тут дівчинку, якій зараз п’ять місяців.
Багато знайомих і родичів мешкає в росії. У перші дні війни ми розповідали їм про обстріли, а вони не вірили нам. Після цього ми припинили спілкуватися з ними.
У нашому селі є руйнування. Багато знайомих загинуло. Коли ми приїхали в Полтаву, то дізналися, що на Донеччині загинули наші друзі.
Свати живуть у Горлівці. Ми не можемо забрати їх. Зять родом з Донецької області. Зараз він захищає Україну.
Коли ми тільки приїхали в Полтаву, у мене була депресія. Я трималася лише заради вагітної доньки. А зараз онука дає наснагу жити.
Бажання повернутися додому з кожним днем стає сильніше. Тільки-но приїдемо, вийду на роботу. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна, і щоб усі рідні були живі і здорові.
